16 травня 1972 року
Сьогодні зізнався собі: я — боягуз. Дізнався, що дівчина, яка недавно увірвалася в моє життя, молодша за мене на цілих дванадцять років. Мені тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, але ця різниця мене бентежить. До того ж вона студентка, яка прийшла до мене вчитися. З будь-якого боку — негарно, нечемно, недоречно.
Що я можу їй запропонувати? Я маю викладати їй дисципліни, навчати розробки родовищ, приймати заліки, а не роздумувати про те, який у неї дивовижний мідний відтінок волосся та надзвичайно гарні, наче весняна трава, очі.
А найдивніше те, що я бачив Оксану ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де я викладав уже п’ятий рік. Це сталося за два місяці до її вступу. Я їхав у трамваї, дивився у вікно на натовп на зупинці — і раптом побачив її: маленьку, ніжну, що всміхалася до сонця. Щось у мені стріпнуло: «Якби мені таку зустріти!»
То була весна 1972 року. У повітрі відчувалося дихання змін. Країна йшла вперед: космос, нові технології, мрії про майбутнє. А моє серце в той момент потягнулося до незнайомки з зупинки. Я забув, що я викладач, доцент, фахівець — став просто чоловіком, який несміливо мріє про щастя.
«Якби мені таку!» — думав я потім не раз, але зараз же лаяв себе за дурні фантазії.
***
Але «щастя» знайшло мене саме. Ще й виявилося наполегливим, розумним, зухвалим — у сенсі, що нічого не боялося. Уявити тільки — прийшла вчитися у «чоловічий» технікум, та ще й на складну спеціальність! Я втратив спокій, коли незнайомка опинилася в моїй групі. Тепер вона мала ім’я — Оксана. Всього вісімнадцять років за плечима і море ентузіазму. Наче чекала на навчання все життя. І хоч для неї я був лише викладачем Іваном Петровичем, зате тепер вона була поряд. Жива, справжня, а не мареві́ння.
Я не міг дозволити собі використовувати службове становище, щоб зблизитися з нею. Навпаки, почав спостерігати, щоб побачити не ідеал, а людину. Тому вивчав її в студентському середовищі: на лекціях, серед одногрупників. А ось особисті розмови були рідкістю — адже я був зв’язаний дистанцією, що мала розділяти викладача і студентів. Не міг запросити її до кіно, у парк, до музею. Лише навчати.
Та як куратор я міг організовувати заходи… для всієї групи. Коли мене осяяла ця думка, ледь не побіг за квитками посеред ночі! Наступного дня купив двадцять п’ять — на всю групу. Знав, що керівництво не виділить гроші, тому платив зі своїх. Так і став водити всіх на корисні місця: у філармонію, театр, кіно. Бажання подарувати Оксані радість доводилося маскувати. До речі, це дуже згуртувало групу. Студенти полюбили мене, бо я знаходив підхід до кожного. Хіба що з Оксаною був обережнішим.
Бо одного разу вже «наступив на граблі»…
***
Якось вона разом із подругою Марійкою прибирали в аудиторії. Та Марійка поспішала, і Оксана залишилася сама. Вона любила бути в технікумі наодинці — спокійно розставляла столи, витирала пил.
А ще… співала. Ніби героїня із казки.
Жодні чарівні звірі, звісно, не прийшли їй допомагати. Але я, проходячи повз, зупинився. Цей голос — чистий, яскравий, наче посипаний зірками — був мені знайомий. «Та це не«Та це ж неймовірно красиво!» — подумав я і несподівано відчинив двері, але Оксана, злякавшись, відразу замовкла, і мені довелося робити вигляд, ніби я просто зайшов за паперами, хоча насправді серце билося так, наче мало вискочити з грудей.
