— Усе, годі з мене тої роботи! Квартал закрию і вийду на пенсію. — ділиться з подругою шістдесяти двох річна Марія Іванівна, — продам квартиру, куплю собі маленьку дачу та переїду жити туди. Почну займатись спортом, ходитиму в ліс по гриби та ягоди, заведу собі курочок та кроликів. Доглядатиму за ними. Втомилась я працювати, вже не молода. На мою посаду вже давно є кандидатура, то ж звільню місце молодим.
— Марійко, але ж де на це все грошей набрати? — здивувалася подруга. — На твоєму місці я б не спішила звільнятись, поки начальство само не попросить. У наш час вижити на одну пенсію просто неможливо, зі свого досвіду кажу. Добре подумай, перш ніж таке робити.
— А я вже все подумала! — каже Марія Іванівна. — Мене син забезпечувати буде. Я йому розповіла, про всі свої плани й заявила, що тепер його черга мене забезпечувати. Ну а що? Одної пенсії мені самій не вистачить, а я ще ж хочу худобу завести. Прикинула, що додаткових чотири тисячі від сина щомісяця буде достатньо.
Івану, сину Марії Іванівни, тридцять три роки. В нього вже давно є власна сім’я — дружина та троє малих дітей. Жінка Івана не працює вже давно, бо займається домом та дітьми.
Дітей записали у різні секції: гімнастика, танці, карате, заняття з іноземної мови… Треба відвести, потім забрати, ввечері ще уроки зробити. Коротше кажучи, у дружини Івана можливості працювати немає. То ж Іван єдиний, хто приносить гроші у сім’ю.
Кожну зайву копійку подружжя відкладає на наступний внесок за іпотеку.
Хоча яка там зайва копійка може бути у сім’ї з трьома дітьми, де працює лише чоловік?
Економить подружжя на всьому, але дається їм це зовсім не просто. Діти ростуть, треба й одяг купити новий і телефон сучасний, бо ж у всіх однокласників вже давно є, а вони то чим гірші? Загалом нічого не звичайного, багато сімей зараз так живе.
— Марійко, та як тобі не соромно вимагати у сина гроші? — дивується подруга Марії Іванівни. — Ти ж знаєш, що на ньому одному вся сім’я тримається! Та ще й та іпотека. Дітей треба на ноги поставити. Пожаліла ти б хоч трохи Івана! І так доля у нього видалась складна.
— Та він цілком спокійно відреагував на цю новину, — відповідає Марія Іванівна. — Невістці правда це не сподобалось. Ще й так здивувалась: «Та ви, мабуть, жартуєте? Звідки ми візьмемо вам тих чотири тисячі щомісячно? Самі ледь кінці з кінцями заходимо!». Но Іван швидко заспокоїв дружину та нагадав, що коли вони одружувалися, то я їм квартиру однокімнатну подарувала. Щоправда, її довелось продати, коли пішли діти, бо місця стало надто мало для них всіх. Взяли в іпотеку більшу, трикімнатну. Дуже сумніваюсь, що у них самих вийшло би колись цього досягти. А невісточці пригадала, що якби я залишила ту квартиру собі, то зараз би здавала її в оренду і грошей у них не просила. Я все життя допомагала їм, а тепер прийшла і їх черга подбати про мене! Доки були сили, то працювала, а тепер пора б й відпочити трохи. Вважаю, що заслуговую.
А як ви гадаєте, чи правильно вимагати грошей у сина, який тягне на собі дружину та трьох дітей? Можливо, Марії Іванівні слід знайти інший вихід з цього становища? Адже сім’я і так живе незаможно, а тут ще й мамі треба допомогти. Інші пенсіонери якось дають собі раду самостійно. Чи все ж це обов’язок сина забезпечувати стару матір?
