Вийшовши на пенсію, я гостро відчув самотність. Лише на схилі літ я зрозумів, що прожив життя не так, як слід.
Багато жінок вважають, що самотність це лихо. Щастя для них це велика родина, купа турбот, дрібних клопотів Та я зовсім інакше дивився на це. Я все життя присвятив собі. Мене ніхто ні про що не просив, у мене не було ніяких зобов’язань. Жодних сімейних обов’язків.
Після університету я пішов працювати у велику туристичну компанію у Львові. А ще періодично позував для одного знаного модельного агентства. Я непогано заробляв, отримував у гривнях чималі гроші, мав багато знайомих, більшість моїх подруг теж були успішні й забезпечені.
Почувався заможно: обїздив не одну країну, спробував багато цікавого. Чоловіки зявлялися у моєму житті лише для задоволення, але коли втрачав до когось інтерес то й розходилися наші шляхи. Дітей заводити взагалі не хотів. Для чого мені це? Щоб витрачати свій час на виховання? Перетворитися з гарної та заможної жінки на одну з тих матусь, що за найменшу дрібницю тривожаться? Відповідальності я боявся.
Роки промайнули дуже швидко. Тепер я пенсіонерка. Відчуваю абсолютну самотність. Ніколи не була заміжня, дітей так і не завела. Тепер, у зрілому віці, шкодую, що не народила бодай одну дитину. Тоді не хотілося, не зявлялося бажання, потім бракувало часу, а далі вже стало запізно. Я не розуміла, яку радість може подарувати материнство.
Дивлюся тепер на сестру Оксану у неї двоє дітей, три онуки. Колись я була надто горда, не слухала нікого. А зараз дуже хочу змінити життя: примиритися з рідними, спілкуватися з небожами, бачити їхнє зростання. Зустріти чоловіка, якому теж бракує тепла й підтримки. Можливо, встигну ще створити справжню українську родину.
Ця самотність навчила мене: гроші й успіх не замінять любові до близьких та щастя віддати частинку душі іншим.
