15 червня
Сьогодні цілий день крутилася, як білка в колесі. Пятнадцята річниця з Віктором кришталева весілля. Хотіла зробити вечір ідеальним: дістала мамин сервіз із золотою облямівкою, перевірила, чи всі серветки ідеально накрохмалені, на кухні пахло качкою з яблуками, на плиті готувались овочі, а холодильник ломився від шарів олів’є, вінегрету та шуби, які я нарізала до пізньої ночі.
Вітя слухняно злазив на антресолі по сервіз.
Люба, навіщо ці церемонії? Свої ж збираються: Гена, мама, тітка Валентина… Їм хоч зі склянок їсти аби налила, бурчав він, витягаючи коробку з чеською порцеляною.
Не бурчи, Вітя. Це наша дата, а не просто вечеря. Маю бути все, як у людей. І твого брата ти ж знаєш: поставлю простий посуд скаже, здали позиції. Десь тріщина одразу обізве неохайною. Не хочу йому зайвих аргументів для його плоских смішків.
Вітя тільки зітхнув, протираючи тарілки рушником. Він знав, що я права: Гена старший брат з непростим характером. Вірніше, як казала я своїм подругам: зразковий хам. Він завжди вважав, що його прямота народність та щирість, але то просто грубість.
Будь ласка, якщо що, не заводься на нього сьогодні, сказав Вітя пошепки. В нього зараз важкий час: роботи нема, дружина недавно пішла. Сам, як бультерєр.
У Гени «важкий період» вже років сорок тягнеться, буркнула я, пробуючи соус. А дружина твого брата втекла, бо спрацював інстинкт самозбереження. Я витримаю рівно настільки, наскільки вистачить виховання. Але якщо знову зачепить мене чи твою зарплату клянусь, не стримаюсь.
У пятій двері подзвонили. Свекруха, Галина Михайлівна, зявилася першою: лагідна й тиха жінка, боготворить синів, а особливо «непутящого» старшого. За нею тітка Валентина з чоловіком Миколою. Гена, як завжди, припхався через сорок хвилин, коли всі вже засумували за салатами.
Влетів у передпокій із запахом димних цигарок і морозним повітрям.
Ну що, дожидалися героя? його гучний сміх відірвав усіх від столу. Думали без подарунка прийду? Тримай, Вітя!
Вручив брату згорток у газетному папері.
Це що? здивувався Вітя.
Ото штука! Набір викруток із «Епіцентру». В господарстві згодиться, а то ручки у тебе, знаю, не дуже… завжди шукаєш чогось.
Я натягнула усмішку.
Здрастуй, Гена. Мий руки та сідай. Всі вже тебе ждуть.
Гена обвів мене оціночним поглядом мені стало так неприємно, ледь не змерзли плечі.
О, Марічко! Ти так вирядилася? Нове плаття? Сяєш, як цукеркова обгортка. Чи це, щоб не видно було зморщок? Жартую, жартую! Ще нічо так тримаєшся. Повна, але нічого.
Вітя кашлянув намагався замяти ніякову паузу.
Проходь, Гена, качка холоне.
За столом Геннадій одразу захопив ініціативу: налив собі чарку горілки ще до тосту, наколов оселедця і почав:
Ну, за вас, молодята! Пятнадцять років то вже кришталь. Як ви досі один одного не задушили? Я зі своєю Світланою ледве пять років прожив ледь не збожеволів. Жінки, як пявки: тільки й викачують. Тобі, Вітя, пощастило твоя хоч смачно годує… Хоча… пожував оселедця. Занадто солонувато. Закохалась у когось, Марічко, чи рука сіпонулась від старості?
Галина Михайлівна одразу ж заступилась:
Генчику, ну не нарікай Марічка ідеально готує. Ось спробуй салат із язиком, дуже ніжний.
Язик? О, а у нашої невістки язик довгий, тільки встигай! Гена гавкнув на увесь стіл. Жарт, але критику треба сприймати. Я ж усе в очі, за це мене й цінують!
Я, розкладаючи гаряче, відчула, як усередині підіймається хвиля злості. Поглянула на Вітю муж спустив очі в тарілку, вдаючи, що йому цікава скатертина. Боїться брата. Боїться скандалу. Боїться зіпсувати свято.
«Терпи, кажу собі. Для Віті. Для мами».
Ген, як справи з новою роботою? Ти ж казав, співбесіда була минулого тижня, вирішила згладити кут.
Та що питати. Самі дурні. Я прийшов, а там хтось до мене з компютерних питань. Я йому: «Я вже працював, коли ти бігав під стіл пісяти». Він мені «ви нам не підходите». Та й грець з ними. Може, сам бізнес започаткую… Тільки з грошима, як завжди, тісненько. До речі, Вітя, позичиш пять тисяч гривень до зарплати? Труби горять, буквально.
Я завмерла з салатницею.
Геннадію, кажу спокійно, попередні десять тисяч ти ще не віддав, які позичав на ремонт своєї «Лади».
Гена почервонів, але миттю напав у відповідь:
О, бухгалтер ожила! Бач, як слідкує… Вітю, чуєш, що твоя жінка тобі командує? Я ж у брата, а не у тебе прошу! Чи ти підкаблучник?
Вітя винувато глянув на мене, потім на брата:
Ген, ну, правда, сам бачиш грошей обмаль, іпотека, свято накрити…
Та бачу я ваш стіл! перебив Гена, тикаючи виделкою в качку. Смакуєте! Ікра, риба, ковбаска… Буржуї! А брату ані копійки. От ваша суть, Марічко: усе собі, а про рідню начхати.
Генчику, я пиріжків принесла, бери краще, тьотя Валентина підсовує йому тарілку. Марічка ж старалася!
Знаю я її старання… Для начальника, видно, теж старається? підморгнув брату так бридко, що я ледь не задихнулася. Чув, що тебе підвищили? Які ж заслуги такі? Не інакше, як за красиві очка. Чи за вечірні затримки?
Тиша розрізала стіл, як ніж масло. Навіть тьотя Валя замовкла. Вітя почервонів, як мак.
Гена, ти в своєму глузді? сипнув він стиха.
Я кажу, що всі думають, але мовчать! розійшовся. Ти, Вітя, горбатишся за копійки, а твоя жінка карєру вибиває! Ти думаєш, вона тебе любить? Та живе з тобою з жалю, бо ти зручний дурник! Давай, Марічко, роби команду, ти ж тут головна!
Я вже тремтіла, але голос звучав крижаним:
Вставай і виходь.
Геннадій зиркнув:
Що?
Я сказала: вставай і йди з моєї квартири.
Це й Вітіна квартира! Вітя, чуєш? Твоя жінка мене жене!
Вітя глянув на мене. В його очах біль і сором. І розуміння, що якщо промовчить зараз marriage розібється на друзки.
Гена… Іди. прохрипів Вітя.
У Геннадія відпала щелепа.
Мамо, бачиш вони змовилися! За якусь там жартівливу репліку…
Це вже не жарт, Гена, я обійшла стіл, твердо показуючи на двері. Ти ображав і мене, і свого брата. Жер мою їжу, пив моє вино, а замість вдячності брудом поливав. Моє терпіння закінчилось. Пятнадцять років мовчки зносила заради спокою. Досить. Усе за двері, і швидко.
Та щоб вам пусто було! різко піднявся, перекинув келишок, а вино розлилось по білій скатертині, як кров. Давіться своїми салатами! Я тут більше не зявлюсь!
Дуже на це надіюсь, кинула я тихо. І грошей не дамо. Ні зараз, ні потім. Іди, шукай собі роботу.
Геннадій схопив недопиту пляшку горілки, пробелькотав ще щось про «підкаблучника» й «проданого брата», і грюк!, двері вдарили так, що у кришталевому серванті затрусились фужери.
Запала тиша, тільки годинник цокав та важке дихання Галини Михайлівни було чути.
Марічко… прошепотіла вона ледь чутно, навіщо так гостро? Він же ну гарячковитий. І випив трохи.
Подихаючи, я спробувала впоратись із тремтінням.
Галино Михайлівно, мяко, але ясно відповіла, «гарячковитий» це сміх чи гучний голос. А він ображає і принижує. Якщо хочете його жаліти то прошу, але не тут і не в моїй хаті.
Свекруха тільки всхлипнула. Тітка Валя, практична жінка, розрядила ситуацію:
Качка фантастика, Марічко! Така мяка, що тане у роті! І правильно давно варто було ганяти тих грубіянів. Він мені ще на вашому весіллі каблуки стоптав Вітя, налий-но наливки, у мене стрес!
Усі розсміялися. Вітя знову живий, вже іншими очима на мене подивився: вдячно і з повагою, якої я не бачила давно.
Пробач, що не зміг раніше, прошепотів, наливаючи мені морс. Треба було
Головне, що разом. І що його більше тут не буде, притиснула я його долоню.
Вечір пройшов затишно і легко. Без Гени повітря, здавалось, стало чистіше. Гості пожвавилися, навіть свекруха трошки повеселішала та почала співати застільну пісню за Валентиною.
Коли залишилися удвох, я сіла на стілець, глянувши на пляму вина.
Не відпереться, мабуть, зітхнула я, така скатертина була, мамина робота
Вітя обійняв іззаду.
До біса, купимо нову. Або й десять. Ти сьогодні була дивовижна. Я тільки зараз зрозумів, як неправильно дозволяв йому так псувати тобі життя. Я просто звик з дитинства: «старший», «сложний», «йому все можна». Мама так казала…
Знаю, Вітя. Важко ламати старе. Але ми сімя. Кришталева крихка, але гарна. Я не дам її розбити.
До речі про викрутки, Вітя показав той самий згорток. Знаєш, що смішно? Точно такий набір у мене вже є Гена сам його подарував на минулий Новий рік!
Ну от, усміхнулася я. Надійність її не зламати.
Наступного ранку Вітя сидів із телефоном: Гена дзвонив, жаліючись і бідкаючись. Чоловік поглянув на мене, що читала біля вікна, і перевернув телефон екраном вниз.
Не відповідатимеш? запитала я.
Ні. Хай проспиться. А може, й не відповідатиму взагалі. Мені сподобалась учорашня тиша.
Мама мучитиметься, тихо зауважила я.
А їй не завадить згадати, що у мене теж характер. Тепер ми разом сила?
Сила! усміхнулася я. Банда любителів тиші й качки з яблуками.
Через тиждень дізналася від свекрухи: Гена розповідає всюди, що «его вигнала невістка за дрібязок», а «бідний брат сидів під лавкою». Рідня ж, треба сказати, частіше стала до нас заходити, але була надзвичайно ввічливою. Видно, слава, що тут хамства не терплять, діє краще за будь-які замки.
А скатертину, до речі, я відіпрала старим бабусиним методом: сіль і окріп. Трохи клопоту але тепер чисто. Як і вдома. Як і в нашому житті якщо наважитись раз і добре навести лад.
