Марія Степанівна любила у цьому житті дві речі: себе – беззастережно, і свого сина Ярославчика – з фанатичною, майже релігійною відданістю. Ярославчик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний всесвіт. З пелюнок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише на вітринах, одяг «як у князя» та різні делікатеси.
Ярослава водили на всі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Ярославчику!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Ярослав, треба віддати йому належне, демонстрував вражаючу стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, займатися – немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до інфаркту кішку Мурчиху, за що та одного разу залишила йому на новеньких джинсах памʼятні подряпини. Марія Степанівна лише зітхала: «Ну що вдієш, характер!»
Ярослав виріс. Витягнувся в такого ледаря з вічно сонними очима та руками, які не знали мозолів. І ось перед Марією Степанівною постало нове святе завдання: захистити Сонце від посягань. Від дівчат. Особливо – від «негідних». У її особистий рейтинг «гідності» входили: квартира (бажано окрема, в центрі), машина (іномарка, не старше трьох років) та батьки (обовʼязково заможні, з положенням). Ярик, звиклий, що мама краще знає, слухняно відшивав одну за одною. «Ну що ти, Ярику, у неї ж батько – звичайний інженер!» або «Уяви, вона на метро їздить! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Всі були «не такі».
Поки одного разу у Будинку культури, куди Ярика занесло у пошуках безкоштовного концерту (а раптом почастують?), він не зіткнувся чолом з Олесею. Олеся несла стопку книг, і вони розсипалися. Ярослав, рухомий рідкісним поривом, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Олеся працювала бібліотекаркою. Жила у скромній «однушці» на околиці, що дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки – вчителі з провінції. За всіма критеріями Марії Степанівни – катастрофа. Але Олеся була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Ярослав, вперше у житті, не послухав маму. Привів Олесю додому.
Марія Степанівна зустріла наречену, як генерал – ворожого лазутчика. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Запитання, як допит:
«Квартира є? Ага, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».
Олеся червоніла, мʼяла серветку, відповідала тихо та чесно. Ярослав їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Марії Степанівни бушував ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого князя?! Ніколи!»
Але Ярослав вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Марія Степанівна, скрепляючи серце, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.
Весілля було скромним. Олеся переїхала до квартири Марії Степанівни (куди ж ще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиранням», а насправді – планомірне знищення.
«Олесю, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те, що я варю. Ярославчик мій любить наваристий борщ, а це – вода водою».
«Ой, а пил на комоді! Ярик алергік, ти знаєш? Треба витирати кожен день!» (Олеся витирала вранці й увечері).
«Ярославчику, подивись, як Олеся твою сорочку погладила! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».
Олеся терпіла. Любила Ярика. Сподівалася, що він захистить. Але Ярослав звик, що мама завжди права. І мовчав. Інодиї бурчав: «Ну, Олесю, старайся. Мама ж піклується».
Марія Степанівна атакувала витонченіше:
«Знаєш, Ярославчику, а Олеся сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що, на тобі?»
«Ой, Олесю, ти в цій блузці… ніби у мішку. Не йде тобі. Ярику, скажи їй, нехай не носить». (Блузка була новою, купленою на зарплату Олесі).
Олеся плакала в подушку. Ярослав дратувався: «Годі скиглити! Мама просто хоче як краще! Звикай!»
Одного разу, повернувшись з роботи (Олеся підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Марія Степанівна виливала приготовлений Олесею суп.
«Ой, Олесю! Вибач! Я ненароком… Здалося, що прокис. Нічого, Ярославчику, я тобі яєчню зроблю! Кращої за мою нема!»
Олеся подивилася на Ярика. Він знизав плечима: «Ну що вдієш, мама ненароком. Не реви».
Це була остання крапля. Не рев, а тихий стогін вирвався у Олесі: «Ярославе, я так більше не можу…»
«Ну і що?» – байдуже спитав він, розглядаючи ніготь.
Через місяць вони подали на розлучення. Олеся пішла тихо, забираючи валОлеся пішла, а Марія Степанівна, сидячи в кріслі будинку для літніх, нарешті зрозуміла, що карма – це не про помсту, а про те, як злими руками посадивши кактус, не можна чекати, щоб він виріс квітучим садом.
