ВигHaли дідуся з влаСної квартири, але сусіди дОпомогли відвоювати втрачЕне житло!

Олена була з тих людей, які завжди виходять невинними з будь-якої ситуації. Вона ніколи не дозволяла себе обрAжaти та завжди пролазила у найменші щілини. У цьому всьому ніяким позитивом і не пахло.

Молода дівчина впевнено все робила для досягнення своєї цілі. Вона не зважала ні на що. Нічого пoгаHогo вона не бачила в тому, щоб когось підставити. Для неї це було звичною справою – головне, щоб вона не була винна. В житті вона була маленькою, милою дитиною, але вже тоді вона гарно маскувалась. Діти з якими вона спілкувалась – бачили це в ній, але чомусь ніхто з дорослих не міг розгледіти цю «хитру зміючку» в її поведінці. Напевне її милий зовнішній вигляд зіграв їй на користь.

Кучеряве, світле волоссячко, блакитні очі та дуже мила усмішка. Олена могла бути головною героїнею у фільмі про супер красуню.  Багатьох її зовнішність притягувала. Було щось неймовірне у її образі. В поєднанні чудової зовнішності та розуму — вона була сильним суперником.

У школі вона користалася цим, щоб їй хтось щось купляв або дарував. У старшому віці, бувши студенткою користала також своєю зовнішністю та випрошувала оцінки у викладачів. Добивалась свого. Ніхто ніколи її не звинувачував у чомусь, а хто хотів щось сказати – то відразу замовкав, бо Олена мала майже на всіх невеличкі компромати. У неї все було продумано – всі шляхи були неодноразово обдумані.

Була єдина річ яка у найближчий час знищить її – це її неймовірне бажання збагатитись!

Вона не хотіла заробляти на якусь конкретну річ. Їй приносило відчуття радості те, що маючи декілька сотень, їх можна буде використати для майбутнього заробітку. Молода дівчина до початку навчання в університеті назбирали дуже пристойну суму, як на її вік.

Трапилась така ситуація у її житті, яка вплинула на її майбутні плани – у неї зaхвOрів дідусь і батьки були змушені її залишити у нього, щоб вона за ним доглядала. Іван Васильович був взагалі не таким, як його онука. Він був з тих людей, які за спільне благо пожeртвують своїм життям. Коли він бачив поряд щасливих людей то також за них радів, а за своє щастя навіть не думав. Але на жаль вік давав про себе знати.

Олена з прEзирствOм відносилась до дідуся: дуже часто вона просто йшла і не поверталась до нього декілька днів, а дідусеві дуже вaжkо було самому навіть ліки приймати, часто плутала ліки та не давала ті, що потрібно було прийняти, а інколи взагалі їх не давала. Звичайно, Іван Васильович це все бачив, але на його слова ніхто з рідних не звертав уваги.

«Старий він вже і щось придумує собі. Люди в старості дуже часто бувають всім незадоволені» — повторював завжди син, тато Олени. Він захищав свою доньку, але розумів, що тато не з тих людей, що обманюють.

Почалося навчання Олени в університеті. На неї вже активно звертали увагу одногрупники, студенти зі старших курсів та старші чоловіки. Вона завжди поводила себе провокативно. Дивлячись на багатеньких одногрупниць, які мешкають самі у пристойних квартирах – Олена вирішила, що їй також необхідна квартира. Тоді вона придумала ідеальний план – зробити так, щоб дідусь віддав їй квартиру, адже йому вже давно пора на той світ.

Іван Васильович відразу побачив, що внучка почала про нього турбуватись. Ліки приносить вчасно, воду подає, їжу приносить, прибирає. Звичайно вона це все робила не з власної ініціативи, а для того, щоб втертись у довіру дідуся, а потім провернути свій хитрий план.

Дідусь дуже радів, що внучка нарешті змінилась. Йому було приємно, що нарешті хтось дбає про нього і він радів, що дівчинка стала іншою. Дідусь припинив звертати увагу на всі підозрілі вчинки дівчини, а їх було немало.

Вона декілька разів пробувала вже зробити так, щоб дідуся не стало, але завжди в останній момент все змінювалось. Можливо всесвіт старався завадити цьому поганому наміру. Щоразу Івану Васильовичу вдавалось уникнути смEрті. Можливо так тривало б надалі, якщо б в Олени не здали нерви.

«Збирай свої речі, старий пеню, зараз по тебе приїдуть!» — сказала Олена.
— «Оленко, що ти таке говориш?» — з острахом та нерозумінням того, що сталося з його внучкою запитує дідусь.
— «Тепер — це моя квартира! Ти їдеш у притулок для психічнохворих пенсіонерів! Всі твої дивацтва я записувала, тому доказів буде достатньо (дідусь Іван інколи міг говорити сам до себе та підспівувати). Всі документи я підробила ідеально, не даремно стільки часу збирала гроші.» — з жахливим поглядом, усміхнулась Олена.

Пів години й дідуся вже ведуть до машини швидкої допомоги. Він всю дорогу Говорив, що з ним все гаразд, але ніхто не реагував на його слова. Санітари були байдужі — це не дивно, адже у їхніх руках багато таких вже побувало.

У квартирі Івана Васильовича почалися постійні вечірки, які влаштовувала його внучка. Сусіди не розуміли, що трапилось, а весь цей шум викликав у них ще більше злoсті. Але якимось чином хтось з сусідів дізнався, що трапилось з Іваном Васильовичем і вирішили рятувати старенького. Син Івана Васильовича був впевнений, що донька поступила правильно, коли відправила дідуся у лікарню. Тоді сусіди вирішили діяти швидко та впевнено!

Вони вирішили найняти адвоката, який пообіцяв врятувати старенького.Для цього вони зібрали гроші з цілого під’їзду. Так і трапилось. Адвокат зайнявся цією справою.Було проведено повторну перевірку документів, яка довела, що документи були підроблені, а дідусь цілком дієздатний. Квартиру повернули дідусеві, а внучка мала виплатити компенсацію, але дідусь відмовився від неї.

«Краще нехай в притулок ці гроші віддасть. Мені не потрібні від неї ці гроші.» — говорив дідусь у суді.

Після цього дідусь не спілкувався зі своєю сім’єю. Він допомагав сусідам які його врятували. Прибирав у під’їзді, сидів при потребі з дітками, гуляв з сусідськими собаками коли комусь не виходило. Ось так він отримав справжню сім’ю, але серед сусідів. Вони не були кровними родичами, але стали ріднішими та ближчими, ніж власний син з внучкою. Буває так, що чужа людина стає ближча, ніж кровний родич.

Оцініть статтю
Джерело
ВигHaли дідуся з влаСної квартири, але сусіди дОпомогли відвоювати втрачЕне житло!