З дитинства батьки часто казали мені, що я нікому не потрібна і ні на що не здатна.
Кажуть, що сімя найближчі люди, особливо матір. Адже саме вона виношувала дитину девять місяців, народжувала, не спала ночами і віддавала себе заради своєї дитини.
Частково це так, але не у моєму випадку. Ми з мамою наче з різних світів. Жодного порозуміння між нами не було. Вона ніколи не підтримувала мене у моїх захопленнях чи справах. Як тільки я щиро захоплювалась чимось новим, мама одразу загашувала мій запал недовірливим і негативним ставленням.
У її очах я була дурною й неспроможною дівчинкою, котра нічого не вміє і нічого у житті не добється. Я довго не могла збагнути, чому мама поводиться так холодно зі мною. Але коли їй щось було потрібно одразу зверталася до мене за допомогою. От так: донька, яка нічого не може, раптом стає необхідною. На щастя, принаймні тато дуже мене любив і завжди підтримував.
Я прийняла рішення: покинути своє місто, Полтаву, і переїхати до Києва у пошуках кращої долі та щастя. Коли мама дізналася про це у неї сталася істерика. Вона казала мені все, що тільки могла, аби я не їхала, намагалася усіма способами втримати при собі вигідну робочу силу. Але я не піддалася її психологічному тиску і вчинила по-своєму.
І ось я тут. Я живу у Києві, маю власну простору квартиру, свою справу, двох дітей і чудового чоловіка. Моя мама завжди повторювала, що у мене нічого не вийде. Але я змогла, і кожен, хто вміє не слухати чужу злість та вірити у себе, теж зможе!
Не варто дозволяти іншим визначати твою цінність справжня сила народжується тоді, коли ти слухаєш серце і не втрачаєш віри у себе навіть тоді, коли у тебе ніхто не вірить.