З того дня, як упала ложка
Коли в домі більше не дзвенить столове срібло — ламається не лише звичка. Це зрозуміла Марія Іванівна того ранку, коли з її руки висковзнула ложка. Без причини, без болю, без попередження. Просто взяла та впала. Стіл, застелений старою клейонкою з квітами, здригнувся від різкого дзвону, і цей звук розлетівся по хаті, як постріл у повній тиші. Ложка відкотилася під стілець, а Марія Іванівна довго дивилася на неї, як на щось чужорідне. У цьому простому падінні було щось невимовно тривожне. Ніби ложка знала, що в її житті починається новий, порожній період.
Вона підняла ложку, вимила, витерла досуха — наче намагалася стерти не лише сліди каші, а й це дивне відчуття. Знову сіла за стіл, але їжа вже не лізла в горло. Здавалося, в кімнаті стало ще тихіше, ніж було. Навіть годинник, немов відчуваючи щось, робив паузи між цоканням, наче й вони завмерли в очікуванні. А може — прощалися.
Того дня вона вперше пішла до магазину не за продуктами, а просто, щоб почути людський голос. Накинула пальто, навіть не глянувши у дзеркало, забула шапку на вішалці, але все ж вийшла — ніби рятувалася від самотності, яка наступала, як вода. Продавщиця запитала: «Пакет потрібен?» — і Марія Іванівна ледь не відповіла: «Ви перша людина, з якою я сьогодні розмовляю». Але промовчала. Лише кивнула. І затрималася біля каси на секунду довше — раптом скажуть ще щось.
З того дня вона почала рахувати. Не дні, а тишу. Скільки минуло з тих пір, як дзвонила дочка. Скільки тижнів, як не з’являлися сусіди. Скільки разів вона їла сама — зранку, в обід під радіо, вечеряла вже за інерцією, навіть світ на кухні не вмикаючи. Їй був сімдесят один. Але почувала себе не старою — вимкненою. Як лампочка, у якої все гаразд з дротами, але вимикач — не у неї.
А потім настав лютий. В аптеці біля скляної вітрини вона побачила молоду жінку. Та метушилася між полицями, розгублено шукала ліки, тихо плакала. Руки тремтіли, дихання збивалося, рукавички на гумці — як у дітей. Марія Іванівна просто підійшла і сказала спокійно: «У мене вдома є. Ходімо».
Так у її житті з’явилася дівчинка — шести років, з носом червоним від нежиту і очима, як у наляканого кошеняти. Мати — Олена — зняла помешкання поверхом нижче, переїхала нещодавно, з речами у мішках і без копійки в кишені. Чоловік пішов. Гроші скінчилися. Олена вибігла за ліками в паніці, забувши навіть замкнути двері. І того вечора Марія Іванівна раптом відчула — не жалощі, а ніби щось рідне увійшло в її дім.
Вони пили чай утрьох. Дівчинка ліпила з хліба фігурки й ставила їх по краю блюдця. Олена все вибачалася, перебирала рукав светра, не піднімала очей. Марія Іванівна мовчала, кивала, наливаючи ще чаю. А потім просто сказала: «Залишайтеся. У мене є вільні кімнати. А тиші — забагато. А ви вмієте її розбавляти».
Вони залишилися. Спочатку — на тиждень. Потім — назавжди. Кімната Олени наповнилася запахом молока і парфумів, зранку лунав шепіт, увечері — дитячий сміх. Ламався кран, хтось сердився, питав: «Де у вас сіль?». Дівчинка одного разу прошепотіла у коридорі: «Бабуся Маруся» — і ніхто не став її виправляти.
Навесні ложка знову впала. Тільки тепер — від сміху. Дівчинка штовхнула ліктем вазочку з варенням, і Марія Іванівна, намагаючись піймати, промахнулася. Ложка дзенькнула об кахлю, підскочила, покотилася. І всі троє — сміялися. Щиро, голосно. Навіть старий пес із сусіднього двору заглянув у вікно, поклавши морду на підвіконня, немов хотів бути частиною цієї миті.
А зранку Марія Іванівна зловила себе на думці: вона більше нічого не рахує. Ані тишу. Ані дні. Ані паузи.
Іноді зміни приходять не з грозами. А з падінням ложки. Головне — почути звук. І не злякатися.
