**Відтінки щастя**
О, привіт, друже! промовив Ярослав, впускаючи в дім Тараса друга з дитинства, що мешкав у місті.
Здоров, обійняв Тарас. Давно не бачились. Після похорону бабусі минуло чотири місяці, хотів раніше приїхати, але не виходило. Ось узяв відпустку, вирішив у селі відпочити.
Добре придумав. Поїдемо з тобою на рибалку до лісового озера, або на річку, памятаєш, як у дитинстві? радісно казав Ярослав.
Друзі змалку бігали сільськими вуличками, купалися в річці, вигадували жарти, вчилися в одній школі. Тарас завжди був спритнішим та винахідливим, а Ярослав підтримував його.
Ти сам? Де ж твоя дружина? запитав Тарас.
Пішла до крамниці, скоро повернеться. Вона у мене справжня господиня смачно готує, годує, аж розносить, хвалив дружину Оксану.
Побралися вони шість років тому, але дітей поки не було. Оксана з чоловіком ходили до лікарні, та лікарі казали все добре, треба чекати, так буває.
Ярослав проявляв любов щедріше: піклувався, допомагав у всьому, не дозволяв важкого піднімати. Сусідки навіть заздрили Оксані хто з добротою, а хто й із чорною заздрістю.
Щастить Оксанці. Ярослав ледь не на руках її носить, не пє, кохає.
Сама ж Оксана жила в задоволенні міняла сукні, вела господарство, лише інколи навідувалася туга, коли дивилася на сусідських дітей. Працювала бухгалтеркою у сільській раді.
Про дітей вони не говорили, та Ярослав часто думав:
Народиться дитина ще ближчими станемо. Він інколи відчував невидимий холодок від дружини.
Оксана справді відчувала його любов, але інколи їй навіть задихалося від такої турботи.
Добрий день, почув Тарас ніжний голос Оксани й обернувся.
Перед ним стояла з пакетом у руках Оксана, що повернулася з магазину. Ярослав підбіг і забрав у неї пакет, поніс у кухню.
Привіт, весело відповів Тарас, мимоволі милуючись стрункими ногами Оксани та світлими хвилястими косами. Я Тарас, друг дитинства Ярослава.
Щось я не чула про такого друга від тебе, звернулася вона до чоловіка.
Він у місті живе. Кілька місяців тому його бабуся померла вона жила на тому кінці села, може памятаєш бабусю Ганну. Ти ж не місцева, тому й не знаєш його.
Так, памятаю. Ось це її онук. Тарас у нас міський, після школи одразу поїхав.
Все вірно, усміхнувся Тарас.
Гаразд, Оксанко, ми підемо прогуляємось, поки ти щось приготуєш, сказав Ярослав, і вони вийшли.
Сьогодні вихідний, а з понеділка у Оксани відпустка. Був початок вересня осень вступала в свої права барвистим листям, павутинками, що летіли у небо, і жовтезними вітрами.
Стол накрили у дворі під навісом. У таку погоду сидіти в хаті не хотілося. Повернувшись, чоловіки сіли за стіл.
Тарасе, як я радий, що ти приїхав! Наконець відпочинемо на рибалці. Приїжджай частіше. А то росли разом, корів пасли з моїм дідом, по чужих городах за яблуками лазили, а тепер ти став міським.
Та годі вже, народився ж тут, моя мала батьківщина тут, похлопав він Ярослава по плечу.
Оксана дивилася на друзів, що згадували дитинство, жартували й сміялися, і щиро дивувалася чоловічій дружбі. Згадавши про пиріг у печі, вскочила й незабаром повернулася з ним, розрізала.
Ну смакота! Ніколи такого пирога не їв! захоплено сказав Тарас. Оксано, ну ти й майстриня!
Так, моя дружина дуже смачно готує, хвалився Ярослав. Ось годує мене Друзі сміялися, пили вино.
Сиділи довго, чоловіки голосно реготали, згадуючи минуле. Вже стемніло, Оксана ввімкнула світло. Дивлячись на них, вона думала:
Добре, що мій Ярослав не такий гарний, як Тарас. Занадто він яскравий, спритний, красномовний. Напевно, у місті жінок у нього повно. Не дарма він не одружений давно б вже завів сімю. Мабуть, скаче від одного до
