Він йшов повільно вулицями мертвого міста, ніби кожен крок давався йому з величезними зусиллями. Чоловік був уже не молодий, але й до старості ще не дійшов. Його погляд — живий, пронизливий, але втомлений — ковзав по порожніх будинках, наче намагався знайти там сліди колишнього життя.
Вітер, мов божевільний, носився вулицями, застрягав у зламаних ліхтарях, піднімав сміття з землі й крутив його у брудних вихрах. Ліхтарі тремтіли, скрипіли, але стояли — уперто, як і сам цей чоловік.
Він зупинився біля афішної тумби, як робив це майже щодня. Пожовклі плакати з давно скасованими виставами були йому знайомі до болю. Він і сам не знав, навіщо дивився на них — чи в надії побачити щось нове, чи просто через звичку.
— Ех, — зітхнув він у порожнечу.
Тепер він розмовляв лише з собою. Живий голос хоч трохи розганяв тишу навколо. Раптом роздався гуркіт — бляшанка з шумом вдарилася об старий смітник. З нього донісся дивний, живий шелест. Чоловік насторожився й підійшов. У цю мить поруч із ним звалився стовп — саме туди, де він стояв секундою тому. Верхівка ліхтаря зірвала шар афіш, під якими несподівано виявилася реклама мюзиклу «Коти».
Вражений, він переводив погляд із зваленого стовпа на зображення котів, доки знову не почувся звук із смітника. Він розгріб сміття, пластик, шматки тканини, і… завмер. З-під хламу на нього дивилися бурштинові очі. Вони належали знесиленому, закривавленому, обдертому коту.
Не думаючи, він зняв куртку, розклав її на землі й, не цураючись бруду, витягнув бідну тварину. Загорнув, притиснув до грудей і поспішив додому, забувши, що зазвичай гуляє до заходу.
Позаду в повітрі звучав голос дрона:
— Увага! До прибуття останнього евакуаційного рейсу залишилося тридцять днів…
Але сьогодні він не слухав. Уся його увага була прикута до кота. Днями й ночами він доглядав за ним — годував, мив, перев’язував. З кожним днем кіт ставав все пухнастішим, яскравішим, живішим. Рудий, з бурштиновими очима, він нагадував маленьке сонце. Одного разу чоловік промовив уповіль:
— Не подобається тобі, значить, самотність?
Кіт відповів муркотінням, ніби погоджувався.
— А я звик, — знизав плечима чоловік.
Однієї вечірки він задумливо гладив кота:
— А як же тебе звати?
Кіт ліниво подивився на нього.
— Фенікс. Так, саме Фенікс.
Так у нього з’явилося ім’я.
Коли Фенікс остаточно одужав, вони знову вийшли на прогулянку. Місто було тим самим — мертвим, тихим, але тепер уже не таким пустим. Разом вони відчували його інакше. І саме тоді, коли вони йшли по зарослій алеї, дрон нагадав:
— До відправлення останнього евакуаційного корабля — три дні.
П’ять років тому почалася евакуація Землі. Планета вмирала — клімат, катастрофи, голод. Люди об’єдналися й переселилися на планету Кеплер-22Б. Залишилися лише ті, хто не зміг або не захотів відлетіти. Він — серед них. Не залишилося дружини, не було дітей. Лише спогади. Але тепер з’явився Фенікс. І разом із ним прийшла непевність.
Перед відльотом він не спав. Кіт теж. Муркотів усю ніч, наче намагаючись заглушити думки чоловіка. Вранці, наважившись, він почав збори. Трохи речей, кіт у сумці — і вони вирушили до аеродрому.
Там була купа людей: хто провожав, хто відлітав. Діти, яких влада вивозила примусово. Ті, хто ще сподівався.
На борту корабля, який приземлився з ревом, великими літерами було написано: «ФЕНІКС». Чоловік усміхнувся — це був знак.
Коли підійшла його черга, офіцер зупинив його:
— Відкрийте сумку, будь ласка.
— Це Фенікс. Він кіт, — сказав чоловік.
Офіцер нахмурився:
— Домашні тварини заборонені. Генетичний резерв уже евакуйовано.
— Але в нього… нікого нема. У нас нікого немає.
— Вибачте, — була відповідь сувора. — Або кіт залишається, або ви.
Чоловік мовчав. Фенікс у сумці стиснувся, очі його метушилися, відчуваючи небезпеку. І раптом — рішення:
— Що ж, Феніксе, значить, не доля. Підемо додому. Дякую, офіцере.
Вони дивилися, як корабель зникає в небі. Чоловік, спустошений, годував кота. Сумерки огорнули землю. Він підвівся, закинув сумку з котом на плече. Останній погляд у бік космосу.
І раптом — іскра, що відокремилася від супутникового поясу, стрімко наближалася. Через кілька хвилин — легка посадка. З катера вийшов… той самий офіцер.
— Ви! Чудово, що не пішли! Швидше до катера! «Фенікс» чекає!
— Але… як же інструкції? — видихнув чоловік, вражений.
— Капітан сказав: Фенікс має бути на борту «ФеніксаІ вони разом увійшли до катера, де їх чекало нове життя — не самотнє, не пусте, а таке, у яке вони вірили.
