Чоловіче, припиніть йти за мною по п’ятах! Я ж вам казала у мене траур по чоловікові. Не переслідуйте мене! Мені вже страшно! голос у мене тремтів.
Та памятаю, памятаю Тільки таке враження, що у вас траур не за ним, а за самою собою. Перепрошую, не відставав мій настирний «шанувальник».
Я лікувалася у санаторії десь під Львовом. Хотілось спокою, шелесту дубового лісу й соловїного співу, а не цих чоловічих докучань. Мій чоловік, Богдан, нещодавно раптово помер. Серце не витримало другий інфаркт Тільки-но ми взялися з ним за ремонт нашої хрущовки у Києві, відкладали кожну гривню, нічого собі не дозволяли А тепер я і без чоловіка, і з незавершеним ремонтом, і з двома підлітками-синами
Життя, здавалось, ось-ось розсиплеться на друзки. Як пережити таку втрату?
На роботі виділили мені путівку в санаторій. Я не хотіла йти навіть у магазин, не те, що в інше місто. Але колеги вперлися:
Марічко, ти не перша і не остання вдова, сказали. У тебе діти, треба жити! Поїдь, трохи відірвись і провітрись, думки до купи приведи.
Я й поїхала. Через силу. Минуло тільки сорок днів після похорону, а біль і досі не затихав.
У санаторії поселили мене в номер з веселою дівчиною Яринкою. Я одразу звернула увагу на її невичерпне світло й оптимізм аж дратувало. Я ж у такому стані! Поділятися своїм горем їй і не хотілося та й навіщо їй ті мої болі? До Яринки залицявся аніматор, типовий місцевий «кавалер» санаторних вечорів. Я, звісно, попередила її підозрювала, що він точно не вільний чоловік.
Яринка сміялася:
Та не лякайте мене, Маринко! Я ще той крутий горобчик
І, сміючись, ввечері кудись зникала. А я цілий тиждень не виходила з кімнати, книжка в руках, а думки все рівно про своє, телевізор фоном, але й не памятаю, що там було.
Якось прокинулася чудового ранку у гарному настрої. Дивлюсь у вікно краса, зеленіє, сонце лагідно світить. Думаю: «Піду-но я в ліс, може, душа трохи відтане». Там і зустріла незнайомця.
Я його ще в їдальні помітила невеличкого на вигляд, з таким собі наглим поглядом. Він був значно нижчий за мене, просто іншої комплекції не мій тип зовсім. Але охайний, виголений, весь з голочки. На кожній вечері мені вклонявся, а я з чемності кивала. Якось підсідає за мій столик:
Сумуєте, пані? спитав дуже мяким баритоном.
Та ні, напряглася я.
Даремно обманюєте, Маринко. На вашому обличчі цілий всесвіт журби. Може, чимсь допоможу?
Правильно здогадалися. Мій чоловік нещодавно помер. Ще якісь питання? я інтонацією дала зрозуміти, що розмова закінчена.
Вибачте, щиро співчуваю. Давайте хоч познайомимося? Я Валентин, поспішив представитися.
Марина, ледве вимовила я і зникла з їдальні.
З того вечора Валентин все частіше підсаджувався за мій столик. Щодня приносив милі букетики дзвіночків тут вони всюди ростуть. Не скажу, що не було приємно, але розвивати якісь стосунки не хотіла. Валик не зупинявся: долучався до моїх вечірніх прогулянок, не звертав уваги на свій зріст чи лисинисту голову. Я навіть спеціально вдягала черевики без підборів, щоби не різнилися з ним на зріст. Але, здається, йому те було байдуже. Його голос оце й було його головною чарівністю. Такого тембру я більше ні від кого не чула Зрештою, зачепив.
Ми вже ходили на танці, інколи їздили у місто купити фруктів. Валик неодноразово кликав мене до себе на чай. Я тремтіла, але трималася не здавалася.
Перед відїздом Валентин попросив:
Марись, завтра ти їдеш. Зайди увечері хоча б на чай, добре?
Подумаю, відповіла я, наче вагалася.
Останній вечір у санаторії я таки зайшла до Валентина. Гарно накритий стіл, у вазі дзвіночки, на столі шампанське й купа смачненького. Валик галантно запропонував присісти.
Почнемо? Маринко, сам не знаю, як з тобою розлучатись завтра. Залиш мені свою адресу. Я обіцяю приїхати, сказав трохи сумно.
Забудеш мене за день, як і всі чоловіки. Ну, за що пємо, Валю?
Ти хіба не здогадалась? За любов, Маришо, за любов! підняв келих Валентин.
Прокинулися ми вже разом, обіймаючись. Смішно згадати, чого я так довго опиралася стільки часу втрачено! Я закохалася у цього дивного чоловіка, як дівчинка! Але чекає чемодан і дорога додому.
Попрощалася з Яринкою вона сиділа на ліжку і плакала.
Що трапилося, Яринцю? питаю.
Я вагітна, Маринко. І навіть не знаю від кого розгублено хлипала вона.
То твій аніматор напроказував?
Та хто його зна. Я тут ще з одним познайомилась Він з сусіднього санаторію, і так, одружений, почала Яринка.
Ох, Яринко, дзвони батькам хай приїжджають. А поки підемо до директора санаторію треба розібратись.
Маленька вона ще, а вже такого натерпиться
Я зібралася додому. Не хотілося. За три тижні все стало рідним, особливо Валик
Автобус чекає. Валик прийшов з букетом дзвіночків й провів мене. Обняв. Оце й усе. Курортний роман закінчився. Серце затріпотіло: був би його поклик я б все кинула й пішла за ним
Ми жили у різних містах: я під Києвом, Валик у Черкасах. Залишалося листуватися. Але листа мені надіслала його дружина! Мовляв, все їй відомо і нічого у нас не вийде їй 30, а мені вже під 40. Я навіть не відповіла
Минуло пів року і тут у двері дзвонить Валентин! Сини Іван та Олексій здивовано витріщилися, але змовчали.
Валентине, ти проїздом чи як? питаю, але всередині палаю від надії.
Або як Не виженеш мене, Марисю? геть розгубився Валентин.
Сини пішли у кімнату.
Проходь. Ти з якої нагоди? Від дружини листа привіз? весело підколюю я.
Пробач, Марисю. Хотів написати листа дружина знайшла Ми розлучились, каюсь. Тепер я вільний, зніяковів Валентин.
Валентине, я й гадки не мала, що ти був одружений Ну а тепер що?
Давай одружимось, Марисю.
Ну не знаю В мене ж діти. Ти сам розумієш, не все так просто.
Діти це чудово. У мене, до речі, є донька-Яринка, десять років, повідомив Валик.
Як донька? Ти її кинув?
Та ні, Марисю! Заберу її. Мати попиває Будемо жити разом дружною сімєю.
Спинись, Валик. Я не знаю твою доньку, а ти вже мене її мамою зробив. Дай мені обдумати все. Я поговорю із своїми хлопцями, а ти поки посидь, повечеряй, «женишок» мій, посміхнулася я.
Ідеальної сімї так і не вийшло. Конфлікти були постійно, кожен зі своїм характером, поступатися мало хто хотів.
Час летів.
Мій старший Андрій з Яринкою (дочкою Валика) одружилися. А потім обидвоє ополчились проти нас із Валиком. Казали: не треба було нищити сімї мовляв, марно Валик залишив свою дружину-пиячку, а я, овдовіла, не мала би заміж виходити. Зїхали від нас у знімну квартиру.
Ми з Валентином тільки плечима потискали, але продовжували любити одне одного.
Минає рік.
Діти не повертаються. А Яринка дзвонить Валентину тільки на його день народження.
Через три роки діти раптом запрошують нас із Валиком у гості. Ми здивувалися, але пішли
Виявилося, Андрій і Яринка стали батьками хлопчика. Наш спільний онук! Стільки щастя було! За столом діти вибачилися й сказали: життя непередбачуване, треба вміти прощати й шанувати батьків вони життя дали. Назвали сина Мирославом, щоб був у сімї мир
Ось так ми з Валиком отримали наше новонароджене щастяЯ тримала руках маленького Данила і раптом зрозуміла, заради чого варто було все це пережити: сльози, сумніви, сварки, любов і навіть ту коротку слабкість, яка подарувала мені нового чоловіка й нову родину. Валик ніжно глянув на мене у його очах світилися іскри радості, що ми дочекались цієї миті.
Ми разом сміялися, згадували наші пригоди у санаторії, я вперше за довгий час щиро розсміялася так, що аж сльози виступили знову цього разу щастя. Діти обняли нас, і я відчула, що нарешті перестала бути вдовою з минулого, а стала жінкою, в якої є справжнє майбутнє. Хай неідеальне, хай часом колюче й непросте але своє, рідне, дороге.
Я глянула у вікно: весна, зеленіє сад. Дзвіночки, принесені Валиком, стояли у вазі на столі як символ ніжності й надії. Я подумала: буде ще багато трудних моментів, але й ще більше щасливих. І головне тепер у моїй родині є місце для всіх: і для старого смутку, і для нової, великої радості.
Життя розквітло вдруге і я його приймаю з любовю, так само, як колись навчилась приймати себе.
