«Дітей виростили, і тільки вона на пенсію вийшла — як утекла від мене! Уявиш?!» — скаржився сивий дід у вишиванці своєму товаришеві по шашкам.
Осінь тільки почала сипати золотим дощем листя у подвір’ї. Погода — як на замовлення. Дихалось легко, наче в дитинстві.
Так повелося, що влітку пенсіонери збиралися в парку біля хрущовки. Знайшли собі затишний куточок з трьома лавками — і ось уже все літо, як тільки спека відступала, тусувались там.
З приходом холодів звичка не зникла. Так само виходили діди на лавочки перед під’їздом — трохи побалакати, трохи пожартувати.
«А може, то ти винен, що втекла?» — посміхався супротивник по шашках. — «Від гарного чоловіка жінки не тікають!»
Іван і сам колись опинявся на місці Миколи, тому знав, де шукати корінь проблеми.
Дід у вишиванці підвів на Івана свої очі, такі ж сиві, як і волосся, й усміхнувся:
«Шахи й мат, Іване. А що до жінки… так це вона спеціально! Знає, що я без неї — нічого, от і вчинила так — щоб знав. Перед виходом і каже: ‘Набридло мені, Миколо, за тобою прибирати! Сам нічого не можеш? Ну й сиди тепер один!'»
Навіть не сказала, куди пішла…
«Ну, і як тепер, Миколо?» — запитав Іван, добре розуміючи його стан.
«Погано… Точніше, нудно! Хотів у перший же день гулянку влаштувати. Навіть горілочки взяв… Приніс, у холодильник поставив, а от відкрити — так і не вийшло. Ніхто не лається, що ‘не можна’. Тишина… І навіть веселитись розхотілося. Така туга напала…»
Іван реготав. Він знав це відчуття. Пройшов через те саме — точнісінько, як і Микола.
Микола замріяно дивився на шашки.
Діди, що стояли поруч, спостерігали за грою — то з цікавістю, то зі співчуттям. Без жінки у такому віці залишатись ніхто не хотів.
Хай там були сварки, звична буденність, але ж дружина — то друга половина. Без неї — як без руки.
«Та подзвони їй, скажи — усвідомив, покаявся!» — запропонував чоловік трохи молодший за решту.
Микола махнув рукою:
«Та хто її збагне, що їй треба?!»
«А я от пам’ятаю, — раптом заговорив сусід з п’ятого поверху, — як у селі кіз пас. Як яка втікала — морквою приманював. І ти свою примани! А там — якось воно само владнається.»
«Чим приманювати?!» — сміявся Микола. «У неї вже все є!»
«Давай я подзвоню, скажу — приходив до тебе п’ять разів, а двері не відчиняють?» — запропонував сусід із сходового майданчика.
«Ого! Точно!» — аж підскочив Микола. «Повернеться за хвилини, подумає — щось трапилось. А я от — квіти, торт, все як слід!»
На тому й розійшлися…
…Наступного дня сусід Володимир, як і обіцяв, подзвонив дружині Миколи й сказав, що той не відчиняє двері. Може, щось сталось? Приїжджай…
А Микола не марнував часу. Зранку схопився до магазину, набрав усього смачного. Потім заскочив до квітникаря, узяв троє ромашок — і назад, додому.
«Уф, ну й набігався…» — зідхнув Микола.
Але вирішив: у домашніх штанах вибачатись — не комільно. Переодягнув свій найкращий костюм (той, що дружина на весілля племінниці купувала), накрив стіл.
Все готове: ігристе в холодильнику, чайник кипить. Сидить. Чекає.
У костюмі, звісно, спекотно. Але знімати не можна — треба зустріти Марічку у всій красі!
Бігав до вікна — немає.
Взяв квіти. Одна вже й прив’яла — ну звичайно ж!
Випив трохи горілки, щоб не так нервувався.
Так і просидів годину, стискуючи ромашки, поки дрімота не накрила. Вирішив — почує, коли вона зайде. Ліг обережно, щоб костюм не зім’яти. Квіти притиснув до грудей — щоб потім не шукати…
…Дружина приїхала аж у сутінках. З Чернівців, від сестри — п’ять годин поїздом, потім ще й таксі.
ПідходІ як тільки Марія увімкнула світло, побачила свого чоловіка на дивані з квітами — і розплакалася від злості та радості одночасно, бо зрозуміла, що знову попалась на його хитрощі.
