«Відпустіть Тараса!»: я просто погодилася…
– Куди це ти зібрався? – спокійно запитала Олеся, коли її чоловік натягнув свіжу сорочку.
– Та з хлопцями зустрінуся. Пива поп’ю, побалакаю, – відповів Тарас, навіть не повернувшись до неї.
– А зі мною ти взагалі коли-небудь плануєш час проводити? – Олеся намагалася посміхнутися, але вийшло гірко.
– Та ти ж постійно на роботі! Звідки мені знати, що сьогодні раптом вирішила раніше звільнитися?
Питання, здавалося б, логічне. Але останнім часом таких «логічних» відмовок стало забагато. А Олеся втомилася. Втомилася бути тією, хто все розуміє, пробачає та оплачує.
Колись їй здавалося, що вона знайшла свого. Тарас був уважним, скромним, трохи молодшим – та хіба вік має значення, коли душі поруч? Їх познайомили мамині подруги, відгуляли весілля, оселилися у просторих апартаментах Олесі. Він працював… як виходило. Але їй вистачало. На двох.
Перші тривожні знаки з’явилися через рік. Роман на стороні. Потім – другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. А після – покупки. Консоль, ноутбук, новий телефон… А тепер – машина.
– Олесю, ну це ж зручно! Я тебе з роботи забиратиму, дитину до садка відвозити… – мріяв Тарас.
– Ти спочатку вдома з’являйся хоча б, – різко відповіла вона. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. У неділю вранці.
– Ало, відпустіть Тараса! – почувся голос молодої дівчини.
– Вибачте, хто це?
– Ми кохаємо одне одного! А ви… ви лише заважаєте!
Олеся мовчки слухала.
– Впевнені, що ваше почуття дорожче грошей? – нарешті запитала вона.
– Звісно!
– Перевіримо?
– У якому сенсі?
– Забирайте його. Назавжди.
Вона поклала слухавку й спокійно склала його речі у валізу.
За десять хвилин Тарас повернувся. Зупинився біля дверей, дивився на валізу.
– Ми… кудись їдемо?
– Ти – так. Куди забажаєш.
– У якому сенсі?
– У прямому. Ми розлучаємося.
– Через якусь дурну? Я ж пожартував, Олесю! Ми ж хотіли родину! Машину!
– Так. Я тепер сама куплю машину. Сама отримаю права. І дитину – також без тебе, якщо захочу. Дякую за мотивацію.
Він намагався сперечатися. Умовляти. Маніпулювати. Але Олеся була спокійна.
Через рік вона вийшла зі свого новенького авто на стоянці торгового центру. Водійське посвідчення, впевнений погляд, легка усмішка. І нова сукня, яку так полюбляв її теперішній коханий – дорослий, надійний, без претензій.
Побачивши Тараса вдалині, Олеся на мить зупинила погляд.
– Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
– А я – червону. І я її купила.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалю. Без нього.
