Моя доля перевернулася не тоді, коли ми з чоловіком взяли собаку з притулку, і не тоді, коли я дізналася, що нарешті стану матір’ю після довгих років лікування та сліз. Все змінилося, коли власна мати, з якою у нас завжди були теплі стосунки, раптом перетворилася на ворога — не мого, ні. Нашого пса.
Лорд з’явився у нашому житті вісім років тому. Цуценя з сумними очима, покаліченим минулим, але величезним серцем. Ми з Олегом відразу до нього прив’язалися — він став нам немов син, особливо коли наші спроби завести дитину закінчувалися невдачею. Ми доглядали за ним, возили до лікаря, займалися із кінологом, адаптували його до світу. Він став взірцем ідеального домашнього улюбленця: ніжний, врівноважений, вірний. Ми будували наше маленьке, тихе життя — я, чоловік і наш Лорд.
Коли після років боротьби та лікування я побачила дві смужки на тесті, світ засяяв яскравіше. Ми плакали від щастя. Моя мама та свекруха теж ніби зраділи, але радість швидко змінилася звинуваченнями:
— Собаку треба негайно позбутися! Ти з глубоду з’їхала? Шерсть скрізь! Алергія! Вкусить! — кричала мати.
— Знайдіть, кому віддати! Це ж дитина! Невже вона не важливіша за пса? — підхоплювала свекруха, закачуючи очі.
Ми з Олегом намагалися пояснити спокійно: Лорд — не загроза. У домі чисто, у нас є сучасний пилосос, санітарію дотримуємося. Пес — це член родини. Ніхто не віддасть його «у добрі руки». Але старші не відступали. Мати дзвонила по десять разів на день, ридаючи в трубку, що я гублю свою ще ненароджену дитину. Свекруха влаштовувала чоловікові істерики. Тиск зростав, а я на шостому місяці лежала ночами без сну, стискаючи живіт від тривоги.
— Ще одне слово — і вас у нас більше не буде, — промовив Олег, дивлячись їм у вічі.
Після пологів вони замовкли. Але ненадовго.
Коли я з сином повернулася з пологового, першим ділом підійшла до Лорда — він скучав, чекав біля дверей, поскулював. Я присіла, обняла його. Мати й свекруха обмінялися значучими поглядами. А коли наступного дня в дитини висипав діатез, вони сказилися.
— Це шерсть! Це все собака! Ти з глузду з’їхала?! — верещала мати.
— У тебе пес на дивані поряд із немовлям! Так тобі б і сором був! — підтримала її свекруха.
Я мовчала. Але Олег більше не стримувався. Він випхнув обох за двері.
Тоді пішли погрози. Відверто. Спочатку — «отруїмо пса, і нема проблем!», потім — «звернемося до опіки!». Мати заявила, що подасть скаргу: мовляв, дитина живе в антисанітарії, із собакою в одній оселі. Що мене треба позбавити прав, що я «ненормальна», якщо ставлю тварину вище за немовля.
Антисанітарія?.. У мене чистіше, ніж у приватній клініці. Я мию підлогу двічі на день. Контролюю харчування, вологість повітря, прання речей дитини. Але що це все значить, якщо в думках людини — ненависть?
Я сказала матері рішуче: ще крок у бік опіки — і ти більше ніколи не побачиш онука.
Відтоді — тиша. ІнЗ того дня минуло п’ять років, а я так ні разу й не пошкодувала свого вибору.
