— Так, стоп! Він мої гроші прожирав, а тепер я ще йому винна?! З якої такої нагоди?
— Це ж твій батько! — випалила мама.
Оксана підняла брови так високо, що чоло нагадало гармонь. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки на грудях. На кухні було спекотно й душно. Нічим дихати. Як у їхніх стосунках.
— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина для мене чужа, — спокійно відповіла дівчина.
— Ну ти ж сама розумієш… — заступилася Наталка. — Він тут десять років живе. Він у цю квартиру вкладався. Допомагав, як міг.
Оксана аж задихнулася від сміху, ущемлюючи усмішку.
— Допомагав?! Оце коли, мам? Коли стояв біля плити й читав мені нотації, як правильно смажити картоплю для нього, хоча сам і яєшню зварити не може?
— Ну, може, не в грошовому сенсі… — мурмотіла мати. — Але він же частина нашої родини. Ти ж сама його татом називала.
Оксана встромила погляд у магнітики на холодильнику. Там висіли старі, з різними містами — куплені у подорожах із батьком. Потім колекція перестала зростати.
Коли в домі оселився Олег, подорожам прийшов край.
— Раз називала, щоб тобі не було прикро, — тихо зізналася Оксана. — У чотирнадцять років. А він потім цим, як прапором, махав.
У голові виринуло ненав’язливе спогад: Оксана приходить додому, червона від сорому й злості. Уся компанія пішла у кіно, а її не пустили. Олег сказав, що «дівчина повинна сидіти вдома, а не баліти».
— Та чому?! Усі йдуть! Я теж!
— Знаєш, Окс. Коли я був малим, діти із батьками не сперечалися. За такі витребеньки нам ременем давали.
Він не підвищив голос, але сказав так, що ком у горлі стоїть аж до ночі. Оксана тоді не плакала. Вона лежала, втулившись у подушку, і чула, як він бурмоче у сусідній кімнаті:
— Розпестила ти її. Принцеса виросла. Тільки гроші на неї летять, а толку нуль. Ось у мої роки… — говорив він матері.
Оксана стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли інші дурниці: що падчерка ходить «як бурлачка», що «багато їсть», що «балакає дурниці». Іногда він командував нею так, ніби вона — покоївка у домі, де він головний.
Але Оксана давно зрозуміла: він просто виливав на неї свою безпорадність. На роботі його ніхто не слухав, та й сам він туди не поспішав — працював уривками. Зате вдома міг і голос підняти, і по столу кулаком стукнути, і вдавати, що він тут щось вирішує.
— Мам… — Оксана випливла із спогадів. — Дивись. Половина квартири — моя. По закону. Пам’ятаєш? Олега в документах немає.
— Окс, ти не розумієш. Якщо ми продамо і поділимо тільки на двох, то Олег… Він же це як зраду сприйме. Він же тебе майже за доньку вважає.
— Ага. О, придумала! А якщо я продам свою частину комусь, і він буде ділити кухню з цим «майже татом», це теж буде зрадою?
Наталка замовкла, видихнула й заплющила очі. Губи задрижали. Вона боялася залишитися сама.
— Він же стільки років тут живе… — прошепотіла мати. — Вклав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо зараз не відстою своє — ніхто не відстоїть. А ще відчуваю, що з таким підходом колись і я перетворюсь на тебе. Посаджую на шию собі й дітям якогось чоловіка й буду ридати.
Вона пішла. Не могла більше залишатися в цьому чужому домі поряд із матір’ю.
На вулиці тільки починалася весна. Діти їли морозиво, хтось цокав підборами. Життя йшло собі далі, ніби у тій квартирі на п’ятому поверсі не сталось крихітного особистого землетрусу.
Після тієї розмови Оксана мовчала майже тиждень. Навіщо спілкуватися з людиною, яка лише передає чуже луно?
Вона зосередилася на справі. Знайшла знайому риєлторку, пояснила ситуацію: квартира у частках, вона хоче продати свою частину, щоб купити хоч однушку. Або навіть кімнату — аби не платити за оренду й не жити з мамою та Олегом поруч.
Покупець знайшовся швидко. Чоловік, котрий нещодавно розлучився. Він поводився чемно — навіть не довів Наталку до істерики. А з огляду на її хист до драм — це було досягнення.
Звісно, потім мама висловила все доньці. Щойно покупець вийшов за двері, Оксані всипало голосових повідомлень:
— Окс… Ти зараз не просто квартиру продаєш. Ти продаєш родину.
Оксана слухала й не відповідала, а повідомлення сипалися й сипалися. У якийсь момент вона дійсно почала почуватися зрадницею. Чи правильно вона робить? Життя з сусідами — не цукор. Але де тоді жити їй? Вічно платити за оренду, маючи нерухомість?
Вона набрала батька. Вони спілкувалися рідко. Він жив у іншому місті, завів нову родину, але коли Оксані ставало важко, вона дзвонила. Зазвичай не скаржилася — просто хотіла почути щось розсудливе, аби на хвильку вирватися з культу шановОксана глянула на брелок у руці, усміхнулася — і пішла далі, бо нарешті зрозуміла, що справжня родина — це не стіни, а люди, які не змушують вибирати між своїм щастям і їхніми ілюзіями.
