Павло Загребельний колись сказав: «Якщо знайдеш у собі сміливість сказати “прощавай”, життя обов’язково подарує тобі нове “привіт”». Ці слова промайнули в моїй голові тієї ночі, коли я сиділа в порожнечі своєї кімнати, обіймаючи себе від холоду, що йшов зсередини. Ніби провалювалася у чорну прірву — у самотність, образи та пустку. І все, що я відчувала — це тиша. Нудна, гнітюча.
Я намагалася зрозуміти: чому так міцно тримаюся за кохання, яке робить мене нещасною? Чому вірю, що він зміниться? Чому сподіваюся, що одного разу знову засяє сонце, і все буде як колись — легко, світло, тепло? Відповідь була одна — страх. Страх відпустити. Страх, що більше ніколи не зустріну нікого схожого. Я набридла собі думкою, що між нами — щось глибоке, рідкісне, доленосне.
Але правда була в тому, що це не було коханням. Це була залежність. Отруйна, душача. Вона роз’їдала мене зсередини. Я втрачала себе, свою силу, своє «я». Я знала — якщо не піду зараз, стану тінню. Єдиним виходом було втекти. Врятувати себе.
Так, я розуміла: буде боляче. Адже я вклала в ці відносини усе. Свій час, свою душу, свою віру. Я боролася. Трималася. Терпіла. Говорила собі: «Ти ж не здаєшся. Ти йдеш до кінця». І саме це заважало мені піти. Гордість. Ілюзія. Упертість.
Але одного ранку я прокинулася і зрозуміла: більше не можу. Не можу прокидатися в домі, де тиша гучніша за крик. Не можу сидіти навпроти людини, яка дивиться крізь мене. Не хочу бути поряд з тим, хто колись перестав мене чути, відчувати, поважати.
Я пішла. Вирішила жити без нього. Вирішила знову дихати. Без постійних виправдань, без принижень, без цієї важкої пустоти. І, як не дивно, стало легше. Не одразу. Але легше. Я відчула тишу, але тепер вона не різала слух — вона заспокоювала. Я почала слухати себе. І, як виявилося, усередині ще живе та жінка, яку я колись втратила — сильна, смілива, справжня.
Якщо ти відчуваєш, що тебе більше ніщо не тримає поряд — не залишайся. Не бійся самотності — бійся втратити себе. Бути там, де тебе не люблять, — набагато болячіше, ніж піти. Не мучай себе. Ніхто не вартий того, щоб ти ламалася через чиюсь байдужість.
Знайди в собі ту силу, яка вже давно живе в тобі. Я знаю, як важко. Я знаю, як страшно. Але ти зможеш. Твоя душа давно подає тобі знаки. Ти чула їх, просто не хотіла зізнатися. Довірся собі.
Постав нові цілі. Дозволь собі мріяти. Роби те, що робить тебе живою. Що наповнює. Що надихає. Перестань триматися за минуле. Попереду — нове життя. Чисте. Вільне. Твоє.
І коли ти нарешті відпустиш усе, що тягне тебе вниз, відчуєш: так, це було правильне рішення. Тому що ніщо не замінить відчуття спокою, що приходить після внутрішньої бурі.
Не бійся. Не озирайся. Усе найкраще — попереду. Твоє щастя чекає на тебе. Зроби крок йому назустріч.
