14березня, Київ
Сьогодні я стояла біля своєї новенької білопідписної кросовермашини, що блищала під весняним сонцем, і слухала, як Олег Шевченко, мій чоловік, просить мене вивезти розсаду мами Тамари Іванівни з нашого подвіря на дачу.
Марина, а чому ти таке? Це ж лише помідори, вони ж не кусаються, пробуджував Олег, стоячи у відкритих дверях нашого автотранспортного діамоделі, і посміхався, ніби щось в ньому ввинчено.
Я глибоко вдихнула, пальцем погладивши новеньку, ще пахучу фабричною шкіру керма. Ця автівка моя мрія. Після трьох років заощаджень, відмови від дорогих відпусток, вживання старих пальтів, я нарешті змогла купити її без кредиту, без допомоги чоловіка. Салон світлобежевий, майже молочний. Я знала, що таке пофарбоване не практичне, але хотіла відчути цю чистоту, цей комфорт. Всего чотири дні після купівлі життя підкинуло мені завдання: вивезти розсаду мами на садочку.
Олег, спокійно, хоча в душі все кипіло, поглянь на салон. Він бежевий, а розсади земля, вода, старі пакети з кефіром, які весь час протікають. Я не везу їх.
Ми ж будемо обережно! благав чоловік. Мама все упакувала, газети підкладемо, в багажник положимо. Жодного вантажівки за десять ящиків? Вона ображатиметься. Ти ж знаєш, що Тамара Іванівна розглядатиме ці помідори, як своїх дітей. Вона з лютого дихає цими рослинами.
Я вийшла з автомобіля, закриваючи двері так, щоб не лишити шуму. Сонце відбивалося в білосніжному капоті.
Десять ящиків? запитала я. Минулого виходу ти казав про «парочку коробочок». Звідки десять?
О там ще перці, баклажани, якісь квіти, петунії, здається. Маринко, будь ласка. У моєї машини генератор зламався, ти ж знаєш, вона в сервісі. А сезон йде, мама панікує, бо розсади ростуть. Якщо не везти сьогодні, буде скандал на місяць.
Скандал, якщо я забрудню нову машину, різко відповіла я. Викликати таксі. «Нова Пошта» чи просто універсал. Я заплачу.
Ти не розумієш, спокійно сказав Олег, озираючись на вікна другого поверху, де живе мама. Вона не довірить таксі. Скаже, що він все розкидає, ламатиме. Нам треба зробити це самі, з любовю, розумієш?
Йому вже тридцять вісім, а переді мною стояв хлопець, що боїться гніву мами більше, ніж ядерної війни.
Добре, згодилася я, відчуваючи, як роблю крок у протилежному напрямку. Але лише з умовою: усе лише в багажник. У салон ні одного горщика. Я особисто перевірю кожну коробку, чи сухе дно. Поняла?
Поняла! Ти найкраща! Олег поцілував мене в щоку і кинувся до під’їзду. Я зараз, швидко завантажимо!
Я залишилася чекати біля машини, серце билося нерівно. Працювала я з Тамарою Іванівною сім років. Вона буря з добрими намірами: може нагодувати до смерті жирними пиріжками, звязати колючий светр і ображатися, якщо його не носять. Її дача священний храм.
Через десять хвилин піднялася двері під’їзду. Першим вибіг Олег, тримачи великий, розмоклий картонний ящик з бананами, у якому виростали довгі, крихкі стеблі помідорів, завязані тканинками. За ним зявилася Тамара Іванівна з двома пластиковими відрами, у яких теж була зелень.
Обережніше, Олежку, не нахиляй! наказала свекруха. Там «Бичаче серце», сортове! Марічко, привіт! Відкривай багажник, бо у чоловіка руки зайняті!
Я натиснула кнопку на брелоку, і кришка багажника плавно піднялася.
Тамара Іванівно, доброго дня. Що це? вказала я на ящик. Дно мокре.
Яке мокре? Ви вигадуєте! відмахнула свекруха, ставлячи відра прямо на асфальт. Я полила вранці трохи, щоб в дорозі не висохли. Яка ж спека!
Олег, з натугом, завантажив ящик у багажник. Я побачила, як темна пляма вологості розлилася по новенькому ворсистому килиму, який я купила окремо, щоб захистити салон.
Стоп! крикнула я. Олег, виймай!
Що сталося? замовкла Тамара Іванівна, тримаючи ще один горщик.
Це тече! Я просила: сухе дно! Олег, тут грязь! Земля з водою!
Ой, ну що, краплина впала, фыркнула свекруха. Це ж земля, не мазут. Висохне, стряхнеш. Машина ж створена, щоб везти, а не пилососити. У нас з батьком «Запорізькі» були, так ми там навоз везли, і картоплю, і нічого.
Це не «Запорізькі», намагалася я триматися. І навоз я тут не везу. Олег, виймай. Потрібно підкладку. У нас є плівка?
Яка плівка? здивувався Олег. Я думав, газети…
Газети пропортять за хвилину! Потрібна міцна плівка або клейка!
У мене немає плівки, скривилась свекруха. Усього на парник випустила. Маришо, не капризни. Ми зараз акуратно поставимо, щільно. Нічого не протече, це просто з краю капало.
У той момент вийшла сусідка, баба Валентина, з маленькою собачкою.
Ой, Тамара! На ферму збираєшся? підхвалилася вона. А це твоя невестка? Машину купила? Ой, багатенька…
Так, Валю, збираємося, голосно відповіла Тамара Іванівна. Машина нова, а користі мало. Торгуємось, як на базарі. Не вєстка боїться помідорку в багажник класти.
Я відчула, як обличчя почервоніло. Це була класична тактика свекрухи залучити публіку та принизити.
Олег, іди в магазин. Поруч будівельний купи рулон міцної плівки, прошепотіла я.
Навіщо витрачати гроші? обурилася свекруха. У мене була стара шторка для ванної, зараз принесу.
Поки Тамара Іванівна шукала штору, Олег нервово переміщав ноги.
Маринко, терпись. Стільки ящиків? вказала я на під’їзд, де стояла ще купа коробок, банок і пакетиків. Це все в багажник не влізе. Навіть якщо будемо крокувати.
Ну частину в салон візьмемо, на заднє сидіння.
Ні. Я сказала ні. У салон бежевий килим.
Тамара Іванівна повернулася з грязножовтою, липкою на вид підкладкою для душу.
Ось! Надійна штука! Олежку, стели.
Вони застелили багажник, і почалася погрузка. Ящики різної форми, мокрий картон. Я стояла, наче коршун, стежила за кожним рухом. В багажник влілося лише п’ять ящиків. Решта залишилася, плюс відра, лопати, та великий баул мами.
Ось, витерла пот від поту Тамара Іванівна. Решту в салон. Олежку, відкривай задні двері.
У салон не можна, твердо сказала я, закриваючи задні двері.
Як це не можна? заперечила свекруха, схрестивши руки. Куди я це докладу? На голові перекину? Я три місяці ці перець вирощувала! Ти знаєш, скільки коштує насіння?
Я пропонувала таксі вантажне, воно вмістить усе.
Ти з глузду з’їхала! крикнула Тамара Іванівна. Таксі! Вони ж тільки гроші беруть! А я пояснювала: чужий рик не буде берегти. Його мета доставити і кинути. А тут кожен росток крихкий. Марина, не дурни. Відкрий машину. Я в ноги поставлю, триматиму руками.
Мамо, втрутився Олег. Марина ж просила салон світлий
І ти туди ж! різко обернулася свекруха до сина. Підкаблучник! Мати рідну не поважаєш? Я тебе виховувала, ночі не спала, а ти тепер за машину жалієш?
Вона схопила один з ящиків, що стояв на асфальті коробка з соком, розрізана вздовж, сповнена чорної, жирної землі. Свекруха рванула її на себе, ніби демонструючи рішучість, але мокрий картон розсипався. Дно коробки просто відвалилося.
Шлеп!
Чорна мокра земля, перемішана з корінням розсади, з хлюпаючим звуком ввалилася прямо на білі кросівки Олега і розбризкала поріг відчиненої водійської двері. Брудні шматочки розлетілися на світлосірі штани Марини.
Пастивша тиша висіла над всім.
Ой лише схлипнула Тамара Іванівна. Ось і довела мати! Це все через ваші нерви! Якщо б одразу відкрили, нічого не порвали!
Все, тихо промовила я.
Я обійшла машину, сіла за кермо і завела двигун.
Марина? Олег, розгублений, стояв по щиколотці у землі. Куди ти?
На мийку, сказала я, відкриваючи вікно. А ви викликайте таксі. Або вантажівку. Або навіть гвинтокрил. Мені все одно. Розсаду я не везу.
Ти ж залишиш нас тут? З речами? гнівно крикнула Тамара Іванівна. Як ти можеш, совість має! Олег, скажи!
Марина, зачекай! Олег схопився за ручку двері. Не можна так! Давай прибирати, я витру
Прибери руку, Олег, мій голос був крижаний. Я попереджала. Я просила. Ви мене не чули. Я пропонувала оплатити доставку. Ви відмовили. Тепер вирішуйте проблему самі.
Я ввімкнула передачу і плавно поїхала, залишивши чоловіка і свекруху посеред двору, серед коробок, відер і розсипаної землі. У дзеркалі заднього виду я бачила, як Тамара Іванівна махає руками і щось кричить, а Олег безнадійно опускає плечі.
Їхала я, відчуваючи, як трясуться руки на кермі. Страх і сором перепліталися. З дитинства вчили: будь гарною дівчиною, поважай старших, допомагай родині. «Тихий світ кращий за гучну сварку» улюблена приказка мами. Але тепер, дивлячись на пляму землі на порозі мого мрійного салону, я відчувала гнів, чистий, як огонь. Чому моє «ні» нічого не важить? Чому моя праця, вкладена в цю машину, знецінюється за каприз? Таксі б вирішило проблему. Це не питання життя і смерті, а лише розсади.
Я заїхала на мийку. Молодий мийник, з розумінням підскочив язиком, побачивши бруд.
Огородники? розпитав він.
Майже, зітхнула я.
Поки мийка працювала, телефон вибухав від дзвінків. Олег, свекруха я вимкнула звук.
Повернувшись додому, я налила собі гарячий чай, сіла біля вікна. Олега не було чотири години. Уявляла, як вони там, у дворі, збирають землю, викликають таксі, як Тамара Іванівна безупинно докоряє сину за поганий вибір дружини.
Олег повернувся ввечері, весь в грунті, втомлений. Тихо зайшов на кухню, наповнив склянку води і випив.
Ну що, задоволена? спитав він, не дивлячись. Мама плакала. Підвищилося тиск. Прийшов корвалол.
А таксі викликали? спокійно запитала я.
Викликали. «Нова Пошта». Прийшли за двадцять хвилин. Все завантажили. Все влаштувалося.
Ось бачиш. І нікого не вбито. Машина чиста.
Марина, справа не в машині! Олег струсив склянку об стіл. Справа в стосТепер я знаю, що справжня свобода це вміння сказати «ні» і залишитися вірною собі, навіть коли навколо кипить родинна буря.
