Осінній вечір обгортав Львів м’яким світлом ліхтарів. Листя шелестіло під ногами, наче шепотіло таємниці. Василь у темному пальті стискав букет ніжно-білих жоржин, чекаючи біля під’їзду своєї коханої Соломії. Сьогодні був особливий день — він мав познайомити її зі своїми батьками. Серце билося швидше, уявляючи, як вони всі разом сміятимуться за вечерею. Та доля готувала йому удар, від якого важко оговтатися.
Двері скрипнули, і на порозі з’явилася Соломія. Але вона виглядала зовсім не так, як він очікував: замість святкової сукні — старі спортивні штани, волосся зібране недбало, обличчя без жодної пудри. Наче вона й не збиралася нікуди йти.
— Жоржини непотрібні, — холодно сказала вона, відштовхуючи букет. — Василю, я не хочу брехати. В мене є інший. Він старший, успішний, може дати мені все, про що я мрію. Ти гарна людина, але… ми не підходимо одне одному. Пробач.
Її слова, гострі, як ніж, пронизали його наскрізь. Василь не відповів. Не сперечався, не просив пояснень. Букет, який ще хвилину тому був символом його любові, полетів у смітник. Разом із ним, здавалося, розсипалися всі його мрії. Він пішов, відчуваючи, як у грудях розливається тупий біль.
Кав’ярня «Чумацький Шлях» зустріла його запахом свіжозвареної кави. Це було їхнє місце, де вони проводили вечори, сміялися, будували плани. Тепер тут усе нагадувало про зраду. Василь сів біля вікна, замовив еспресо й поринув у думки. Як вона могла? Чому не сказала раніше? Чому саме сьогодні, коли він збирався відкрити їй свій світ?
Дома чекали батьки. Мама, мабуть, вже накрила стіл, розставила улюблені тарілки, готувалася до знайомства з «ідеальною дівчиною сина». Василю було соромно, що доведеться пояснювати правду. Вони не заслуговували такого розчарування. Джаз, що тихо лився з колонок, лише посилював тугу. Він згадав, як останнім часом Соломія дистанціювалася, як з’являлися дорогі прикраси, які вона пояснювала «преміями». Як він міг бути таким сліпим?
Раптом його погляд зачепив столик навпроти. Там сиділа дівчина з русявим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Її очі, сповнені сліз, дивилися у вікно, наче шукали відповіді в темряві. Василь мимоволі подумав: «Що за день? У всіх серця розбиті?»
Допив каву, він рушив до виходу. Проходячи повз, випадково зачепив її сумку.
— Вибач, я не… — почав він.
— Нічого, схоже, сьогодні день вибачень, — відповіла вона, змусивши себе посміхнутися. Її голос, м’який і трохи тремтячий, зупинив його.
Василь не знав, чому заговорив із нею. Можливо, тому, що в її сумних очах він побачив власний біль. Її звали Марійка. Вона розповіла, що її хлопець, з яким вона мріяла про весілля, кинув її зі словами: «Ти занадто звичайна для мене».
— Я думала, що звичайність — це щирість, — зітхнула вона, поправляючи пасмо волосся. — Але йому потрібна була лялька, а не я.
Марійка говорила, наче виливала душу, і Василь відчув, що її слова резонують з його власною історією. Він розповів про своє горе, і між ними зав’язалася розмова — легка, але сповнена розуміння. Незнайомій людині, як не дивно, було простіше відкритися.
Раптом задзвонив телефон. Мама.
— Василю, де ти? Ми чекаємо! Борщ уже холодний! — її голос тремтів від нетерпіння.
Василь уявив, як вона метушиться на кухні, і зрозумів, що не може її розчарувати.
— Скоро буду, — відповів він, а потім глянув на Марійку. Дивна думка блиснула в його голові.
— Зіграй мою наречену. Тільки на годину. Потім я зникну з твого життя.
Марійка здивовано підняла брови, але раптом розсміялася:
— Ти що, сценарист? Звідки такі ідеї?
— Батьки так чекали… Не хочу їх засмучувати, — пояснив він.
Вона задумалася, а потім кивнула:
— Гаразд. В твоїх очах стільки болю, що я не можу відмовити. До того ж, ми обоє сьогодні в одній біді. Я допоможу. І вечеря ж не повинна пропасти!
Дорога до батьків проминула швидко. Василь розповідав: «Любимо гуляти набережною… Познайомилися в книгарні… Так, Марійка, але всі називають Марією». Вона слухала уважно, запам’ятовуючи деталі, наче готувалася до театральної ролі.
— Ти впевнена, що готова брехати? — спитав він перед дверима, помітивши, як вона нервово крутить пасмо волосся.
— Сьогодні я втомилася від правди, — відповіла Марійка, беручи його під руку. — І давай на «ти», ми ж пара, пам’ятаєш?
Мама, у святковій сукні, кинулася обіймати «наречену». Тато, зазвичай стриманий, сяяв усмішкою:
— Нарешті Василь привів таку красуню! Марійко, розповідай, як ви познайомилися?
За столом Марійка розквітла. Вона розповідала про роботу в бі— про роботу в бібліотеці, про любов до старих платівок і котів, сміялася з батькових жартів, а Василь дивився на неї й думав, як дивно, що іноді саме в момент розпаду з’являється щось нове — ніжне, як жоржини, які він уже не кинув би у смітник.
