Луна в ночі
Відділення реабілітації прийняло Олександру Григорівну рівно за два тижні до Нового року. Раніше потрапити не вдалося місць катма, черга пів Івано-Франківська, як завше.
Здоровя справа поважна, й коли виписали направлення, Олександра Григорівна навіть зраділа: земляки хвалили той медцентр, мов домашній борщ завжди гарячий і наваристий.
Та всередині вже почав підгризати червячок: от він уже близько Новий рік, традиції, оселедець під шубою, олівє, мандарини, сяйво гірлянд А тут доведеться все те пропустити.
З раннього дитинства вона обожнювала свято. Обожнювала прикрашати ялинку, розвішувати ліхтарики, метушитися по оселі, шурхотіти подарунками у шафах. Любила і запах апельсинів, і дзвоники подруг, які запитували: Що готуєш на новий рік? А тепер сама собі як порожній зал під вікнами.
Вона щодня твердила собі, що все це дрібниці, що не вперше і точно не востаннє, що на Різдво, мабуть, буде вже вдома.
І, здається, майже себе переконала.
***
Її влаштували в комфортну двомісну палату з телевізором, де вже мешкала дама вдвічі молодша білява, балакуча, з невтомним сміхом. Призначили силу-силенну процедур, масажів, навіть лікувальну фізкультуру довелося пройти заради чарівної інструкторки Марічки зробила б і шпагат, якби треба було.
Лікарі кивали: молодчина, Олександро Григорівно, іде відновлення, прямуєте до одужання. Вона усміхалася, кивала у відповідь, але в душі легенько шкребло
Вперше за весь вік вона не запарювалась про куди ставити ялинку, не думала, картопля з варениками чи голубці цього разу. Навіть плать не обирала хоч би лиш шпильки догледіти, а то раптом буде бал.
Новий рік ніби проходив мимо як сніг за вікном на десятій хвилині хуртовини.
Головне здоровя, розраджувала себе Олександра, а гарне свято й сусідка по палаті є!
30 грудня сусідку виписали. Як тільки двері за нею зачинилися, навколо стало порожньо і тихо так, що навіть тікання годинника здавалося концертом.
***
Зранку 31 грудня телефонували діти привітали, розпитали, як самопочуття, пообіцяли заїхати після свят. Хіба можна дорікати? Власні родини, купа клопотів час зараз біжить швидше, ніж маршрутка, яка сама себе обганяє.
Колишні колеги накидали смс-вітань А тоді стемніло.
***
Коли після звернення Президента по телевізору лікарняний коридор ожив, Олександра Григорівна чула, як інші побратими по нещастю шалено кричали у коридор: З Новим роком! Здоровя і щастя!
Вона ж так і застигла на місці. Між нею і веселощами немов утворилася невидима стіна Й на мить стало страшно, мов у дитинстві, коли всі пішли кататися з гірки, а тебе залишили вдома з бабцею.
Олександра взяла телефон: так хотілося почути живий голос бодай котячий нявкіт чи гавкіт сусідського барбоса! Але кому дзвонити?
Сто контактів, а дзвонити ніби не можна.
Леся однокласниця, з якою вони не бачились від часу дефіциту жуйок, зате у фейсбуці лайкають фотки одна одної
Якось порожньо і незручно.
Сергій колишній чоловік. Дзвонити йому то вже якась мазохістична терапія.
Прокрутила далі.
Артем син. Звичайно, підніме слухавку, надішле смайлик, навіть приїде, якщо треба. Але виглядати слабкою перед дорослим сином ні. Він звик бачити маму залізною і сміливою.
Далі ті ж самі знайомі, у кожного купа своїх проблем і чай із медом у кращому разі.
Та і кому дзвонити? Хоч комусь пролепетала Олександра Григорівна у тиші. Хоч би кішці
І розплакалась.
Тим і дивне життя: маєш усе дах над головою, купу досвіду, друзів, знайомих. Але водночас порожньо.
***
Коли ця порожнеча охопила її, Олександра Григорівна раптом вирішила тікати. Натягнула пальто, чеберяла вниз і вийшла надвір. Мороз зайшов аж під шкіру.
Поруч із центром невеликий засніжений скверик, кілька лавочок і кіт, який сміявся навіть без людей. Ішла, не думаючи навіщо. Просто йти, аби не стояти.
На лавці сидів чоловік її віку, може, трішки старший. Дивився не в бік святкових вогнів, а в зимову порожнечу просто нікуди.
У грудях у Олександри підступило щось тепле й болюче одразу. Захотілося сказати хоч одне слово.
Вона тихо промовила:
Доброго вечора.
Чоловік підняв очі й справді посміхнувся по-людськи, з іскорками зморщок біля очей.
І вам доброго. З Новим роком, відказав він легко, буденно.
А Олександра раптом і собі всміхнулася. Така проста, звична фраза а аж тепло стало всередині.
А що це ви тут, не спиться?
Та вдома говорити нема з ким, спокійно відповів він. Дружина померла три роки тому. Донька у Польщі. Подзвонила, привітала, каже, купа роботи. Чим святкувати, як не з голубами? А ви з лікарні, так?
Олександра кивнула:
Угу. Лікуюсь. І знаєте нині я вперше зрозуміла, що нема кому подзвонити цієї ночі. Сто номерів у телефоні, а слова сказати нікому.
Він не здивувався.
О, самотність приходить, як злодійський кіт. Раптом розумієш: якщо стане погано ніхто й не помітить. Ніхто не почує. І тоді треба самому щось робити. Наприклад, першим заговорити, як от ви. Значить, ви сильна.
А я не почуваюсь сильною
Та кому те треба? лагідно відповів він. Сильними не народжуються, сильними стають, коли не бояться рухатися назустріч життю, навіть коли вона відвертається. І знаєте якщо завтра не прийдете я все одно чекатиму. Бо тепер знаю, що ви є.
Його слова були такі справжні, що Олександра зрозуміла: вона шукала рятівника від самотності, а й сама може стати рятівницею для когось.
***
Повертаючись у палату, в кишені тримала аркушик номер телефону нового знайомого, Степана Олеговича, акуратно виведений і старим, і впевненим почерком.
Порожнеча не зникла зовсім, але десь глибоко зявилося щось тепле. Відлуння чужого голосу:
Я чекатиму
Вперше за довгий час, засинаючи, Олександра Григорівна думала не про те, що втратила, а про те, що може бути завтра. Не нове життя, а просто завтра, ранок.
Може зателефонувати? Просто так, сказати Доброго ранку, Степане ОлеговичуМоже й справді. Та хіба страшно?
Олександра ковзнула пальцем по екрану, ввела цифри, натиснула Виклик. Слухавка озвалася тихим, майже нічним сигналом.
Алло? почувся знайомий, трохи хрипкий голос.
Це я, Олександра, вона не впізнала свій радісний шепіт. З Новим роком ще раз. Може зустрінемося завтра у скверику?
По той бік тишу прорізав теплий сміх короткий, справжній.
Я вже чекаю, відповів він.
За вікном між чорними соснами мяко виглядала повна місяць така близька, як наші прості надії. А в лікарняній палаті Олександрі раптом запахло снігом, мандаринами й тією надією, без якої нові ранки не народжуються.
І вже не було самотності, а був Новий рік врешті-решт справжній, живий, просто тут, просто тепер.
