У п’ятому класі Соломія зламала ногу й опинилася в лікарні. Біль і страх відступали перед надією: раптом тепер тато прийде, принесе цукерки, обійме? Мати сиділа поруч, але її очі були порожніми, а серце – замкненим. За проханням доньки Оксана подзвонила Богдану, але він не прийшов. Виявилося, він збирався у відпустку з новою коханою й не планував міняти плани заради «колишньої» родини. Соломія, лежачи в лікарняній палаті, вперше відчула себе ніким непотрібною.
Підлітковий вік став для неї часом бунту. Соломія протестувала проти всього: відмовлялася вчитися, тікала з дому, сварилася з матір’ю та бабусею. Оксана в такі моменти мовчки йшла до своєї кімнати, її обличчя залишалося кам’яним. Бабуся, постаріла й крихка, метушилася між ними, намагаючись примирити, але сили її танули. Саме вона купила Соломії сукню на випускний – найкрасивішу, яку змогла знайти. Але свято не принесло радості: батько знову проігнорував запрошення, навіть не потрудившись відповісти.
Соломія обрала професію навмання – перший безкоштовний варіант, бо грошей на платне навчання в родині не було. Одного разу, зібравшись із духом, вона подзвонила батькові. Але його слова: «У вас із матір’ю своє життя, у мене – своє. Годі мене чіплятися!» – вдарили, як ляпас. Вона нікому не розповіла про цей дзвінок. Сховавшись у міському парку, проплакала півдня, ховаючись від цікавих очей. Біль непотрібності, змішаний із гордістю, роз’їдав її зсередини, як отрута.
Після закінчення навчання Соломія влаштувалася на роботу і зустріла Ярослава – доброго, надійного чоловіка, за якого вирішила вийти заміж. Під час приготувань до весілля батьки Ярослава наполягли, щоб запросили батька Соломії, Володимира Степановича. Їй було соромно зізнатися, що він не прийде – просто тому, що йому це не потрібно. Але, не бажаючи затьмарювати свято, вони з Ярославом відвезли запрошення Володимиру та його дружині.
Зустріч була холодною. Володимир поспішав на ділову зустріч і ледве глянув на доньку та її нареченого. Кинувши листівку в бардачок авто, він поспішив відчинити двері своїй дружині – ефектній жінці в дорогій сукні, яка величаво пройшла повз, обдарувавши пару зверхнім кивком. Вона навіть не запитала, навіщо вони прийшли, явно поспішаючи на чергове світське заходження.
На весіллі роль батька Соломії виконав її дядько, брат матері. Володимир не надіслав ні вітань, ні пояснень. Соломія знала, що шансів на його появу немає, але в глибині душі все ще теплилася надія. Вона померла того дня, коли Соломія, у білій сукні, зрозуміла, що батько остаточно викреслив її із свого життя.
Молоде подружжя почало будувати своє життя. Вони купили будинок, працювали, вирощували мрії. Соломія, позбавлена батьківської любові, тяглася до родини Ярослава, яка стала для неї справжньою. З матір’ю спілкування залишалося формальним – Оксана так і не змогла повернути в своє життя тепло. Бабусі вже не було, і спогади про неї були єдиним світлим враженням із минулого.
Минали роки, змінювалися пріоритети. До тридцяти шести років Соломія стала люблячою дружиною, матір’ю двох дітей і власницею невеличкого квіткового магазину. Ярослав підтримував її у всьому, беручи на себе вирішення проблем і ділячись її мріями. Вони подорожували, будували плани, святкували разом. Мати іногда приїжджала з подарунками для онуків, але її серце залишалося замкненим – вона не любила ні їх, ні Соломію. Іноді дівчині здавалося, що душа матері відлетіла того дня, коли пішов батько, і так і не повернулася.
Одного разу до їхнього дому приїхав Володимир Степанович. Привід був формальним – запрошення на його ювілей. Він обіймав високу посаду, готувався до пенсії й, мабуть, для створення ілюзії сімейної ідилії вирішив покликати доньку з родиною. Соломія, посилаючись на термінову робочу поїздку, ввічливо відмовилася. Їй не хотілося вдавати, ніби між ними є зв’язок.
Наступна зустріч відбулася через три роки. Соломії подзвонила медсестра з лікарні: батько потрапив у аварію й потребував підтримки. У палаті вона побачила постарілу, зламану людину. Його кинула дружина, дізнавшись, що він може залишитися інвалідом. Друзі відвернулися, і єдиною рідною людиною залишилася донька – доросла, успішна, але чужа.
Соломія оплатила лікування, найняла сидінку, забезпечила батька всім необхідним. Але коли він, дивлячись на неї з надією, сказав: «Може, я переїду до вас? У мене ж нікого, крім тебе», – вона завмерла. Відповіді в неї не було. Вона не шкодувала для нього ні грошей, ні турботи, але слова, сказані ним багато років тому – «У вас своє життя, у мене своє» – залишили в їВона мовчки вийшла з палати, обійняла себе руками і дала клятву, що її діти ніколи не відчують цього болю.
