**Щоденниковий запис**
Олена Михайлівна стояла перед старими дверима під’їзду, міцно стискаючи в тремтячих руках лист. Дев’ятиповерхівка у спальному районі Харкова здавалася чужою, наче з іншого світу. Та десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його — маленького хлопчика з непослухняним чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
— Дурість… — прошепотіла вона, дивлячись на тьмяні вікна будинку. — Безглузда, безнадійна дурість…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, перебираючи плітки. Одна з них окликнула:
— А ви до кого, голубко?
— До Дмитра… Дмитра Олеговича, — голос Олени здригнувся, ім’я сина пролунало, немов луна з минулого.
— До Дмитрика? — оживилася бабуся. — Добрий хлопець, чемний, завжди вітається. А ви йому хто?
Олена мовчала, поспішно зайшовши до під’їзду. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з такою ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей — у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Чи пам’ятає він її обличчя? Чи залишився лише розмитий образ у його пам’яті?
Четвертий поверх. Квартира ліворуч. Напевно, одружений. В його віці інакше й бути не може… Олена підняла руку до дзвінка, але пальці зрадливо задрижали. Вона стояла так хвилину, дві, п’ять. Потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула лист у поштову скриньку.
*«Дмитре. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»*
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Олена повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем — вилитий батько. Це він. Ось молода жінка з пакетами з магазину — мабуть, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її листа? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Олег, її колишній чоловік.
— Навіщо ти приїхала? — його голос, такий знайомий, звучав втомлено й холодно.
— Олеже…
— Не починай. Просто скажи — навіщо?
— Я хочу побачити сина, — голос Олени зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й зневаги.
— Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
— Ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш, — його голос став тихішим, але твердішим. — Де ти була, коли він хворів? Коли в школі його дражнили? Коли вступав до інституту? Де ти була всі ці роки?
Олена мовчала. Що тут скажеш?
— Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твою записку, — додав Олег. — Пізно, Олено. На тридцять років пізно.
Гудки в трубці різали по серцю. Олена сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Дмитро, який кликав її вночі. Як вона вставала, коливала його, наспівуючи колискову… Чому вона тоді поїхала? Чому не боролася за нього?
Наступного дня вона повернулася. Дочекалася, поки Олег поїде на роботу, і пішла слідом. Припаркувалася біля його офісу, увійшла за ним. Він не змінився — та сама струнка постава, той самий уважний погляд. Тільки скроні зовсім сиві.
— Я просив тебе поїхати, — кинув він, побачивши її.
— Олеже, будь ласка. Я просто хочу поговорити з ним. Пояснити…
— Що пояснити? — він скривився, ніби від болю. — Як ти пішла до нового чоловіка? Як будувала нове життя? Як забула про нас?
— Я не забувала! — сльози хлинули з очей. — Я кожен день думала про нього!
— Думала? — він гірко всміхнувся. — А я виховував. Один. Не спав ночами, коли він хворів. Водив до школи. Вчив бути чоловіком. А ти — думала.
Олена опустила голову. У приймальні було тихо, лише тікали настінні годинники.
— Знаєш, що він запитував у дитинстві? — голос Олега став майже шепотом. — Тату, чому мама мене не любить? Що я йому відповідав?
— Я любила його! Люблю! — Олена задихалася від сліз.
— Ні, Олено. Ти любила себе. Свою свободу. Свої мрії. А його — ні.
Вона вийшла з офісу, ледве тримаючись на ногах. У машині руки тряслися так, що не могла завести двигун. Перед очима стояв маленький Дмитро, який питав, чому мама його не любить. Як вона могла? Як?
Ввечері вона знову приїхала до його будинку. Побачила у дворі дружину Дмитра — впізнала її по вчорашньому дню.
— Вибачте! — крикнула Олена, голос обривався. — Можна вас на хвилинку?
Жінка обернулася, її погляд був настороженим.
— Хто ви?
— Я… — Олена запнулася, слова пекли горло. — Я мама Дмитра.
— А-а, та сама мама, — у голосі жінки, яку звали Наталка, пролунала гіркота.
— Будь ласка, мені треба з ним поговорити— Занадто пізно,— прошепотіла Наталка й пішла, не обертаючись.
