**Щоденник**
Віктор розчинив вікно й ступив на підвіконня. Темніючий внизу асфальт вабив і лякав одночасно.
Життя — наче стежка в лісі: не знаєш, куди заверне, що чекає за наступним деревом. Віктор Гончар і уявити не міг, що колись втратить щастя, а потім знайде його знову.
До шлюбу він не поспішав. Шукав рідну душу. Коли побачив Олену в кав’ярні, серце стиснулося — це вона. Без вагань підійшов і познайомився. Вони читали ті самі книжки, дивилися ті ж фільми, любили ковзатися на льоду, мріяли про міцну родину, дітей.
Все склалося, як мріяли. Але дітей не було. Олена літала по лікарях, їздила навіть по святих місцях, не втрачаючи надії. Одного дня вона повірила, що вагітна. До лікарні не поспішала, чекала, аби не помилитися. А коли живіт почав рости, пішла на обстеження.
Виявилося — не вагітність, а пухлина. Кожен раз, коли Віктор приводив Олену до онкодиспансеру, він бачив застиглі погляди хворих, ніби вони прислухалися до свого тіла. Такий погляд незабаром з’явився і в Олени.
Віктор не відходив від дружини. Спочатку взяв відпустку, потім — за свій рахунок. Лікарка виписала йому лікарняний, але начальник викликав і поставив умову: або виходить на роботу, або звільнення. Віктор написав заяву.
Цілими днями він доглядав за Оленою. Тримав її за руку, коли вона почала важко дихати, молився, щоб Бог не розлучав їх, забрав його разом із нею.
Але ніщо не допомогло. Через три місяці Олени не стало.
Поховавши дружину, Віктор повернувся до порожньої квартири. Її халат уже місяць висів на спинці крісла. Віктор уявляв, що вона ось-ось увійде й одягне його. У передпокої стояли її черевики, висіла куртка, яку вони купили минулої весни зі знижкою. Куди не гляне — все нагадувало про Олену, кохану, єдину, так рано пішла.
Він вткнувся обличчям у подушку, де ще пахло дружиною, і заридав. Потім пішов у магазин, купив пляшку горілки. Вранці ледь підвівся. Біль, що вчора вщух, знову накатив. Віктор вилив горілку у раковину. Хоч яка різниця, що з ним буде? Без Олени він не хотів жити.
Днем якось відволікався, а вночі туга душила. Одного разу він стояв біля вікна, дивився на місто. Що його тут тримає? Квартира? Хай їй гріш. Ні роботи, ні дружини, ні дітей. Віктор відчинив вікно і ступив на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт манив і лякав. Четвертий поверх — не так високо. А якщо не розіб’ється?
У двері постукали. На мить він глянув униз, потім зіскочив і піш відчиняти. На порозі стояла сусідка.
— Бачу, також безсоння мучиш. Зайшла перевірити, чи живий. Чого так тихо? А звідки сквозняк? Вікно відкрив? Не задумав щось? — вона пильно дивилася йому в очі.
— Просто провітрював, — спокійно відповів він.
— Ну добре. Дивись, нічого дурного не роби. Якщо вистрибнеш — Олену більше ніколи не побачиш. Великий гріх — самому життя обривати. Бог не дозволить вам бути разом у Царстві Божому.
— Усе гаразд, тітонько Маріє.
Він ледь випровадив її. Але стрибати розхотілося. Чув колись, що самогубство — непрощений гріх.
Ніч не спав, думав. А вранці зібрав речі в сумку і взяв фотографію, де вони з Оленою залишилися разом назавжди. Грошей не було — все пішло на лікування. Погляд зачепив халат на кріслі. Відвернувся і вийшов. Зачинив квартиру, постукав до сусідки.
— Куди збираєшся? — спитала вона, побачивши сумку.
— До матері. Не можу тут більше.
— І правильно. Надовго?
— Не знаю. Придивляйте за квартирою. — Він простягнув ключі. — Номер маєте, дзвоніть, якщо щось.
Сів у машину, завмер. Потім завів двигун і вирушив. На трасі натиснув газ, мчав, немов тікав. Мильнула думка відпустити кермо… Але могли постраждати невинні люди.
Двісті кілометрів пролетіли на одному подиху. Вперше за місяці відчув легкоІ коли він зайшов до будинку, де Лена з дітьми вже чекали на вечерю, раптом зрозумів, що життя — це не тільки втрати, а й нові можливості.
