Є речі, які важко зрозуміти навіть людині з життєвим досвідом. Чому одні з віком стають мудрішими, а інші — нахабнішими? Чому доброта в деяких викликає не вдячність, а бажання скористатися? Ця історія — не вигадка, а гірка правда. Історія моєї сусідки по дачі, Ганни Іванівни. Жінки похилого віку, з добрим сердцем і, як виявилося, з трагічно наївною душею.
Вона живе сама у приватному будиночку в передмісті Києва. Дім не новий, але затишний, доглянутий. Поруч із основним будинком — акуратна двоповерхова хатка, яку раніше вона здавала в оренду. До пандемії у неї були постійні квартиранти: студенти, робітники, просто люди у пошуках тимчасового прихистку. А останні пару років — то пустує, то хтось заселяється на місяць-другий.
Одного разу вона мені подзвонила, у голосі — радість:
— Оленко, не надсилай нікого, я вже знайшла жильців! Молоде подружжя, чемні такі, з області приїхали. Кажуть, до міста перебралися, роботу шукають, з речами туго, грошей і їжі немає, але обіцяють, як влаштуються, одразу за все розплатитися.
Я занепокоїлась. Щось у цій розмові мене насторожило, але втручатися не хотіла. Плеснула плечима і залишила все як є. Та через тиждень Ганна Іванівна знову подзвонила — цього разу в сльозах.
Як виявилося, цих двох їй «порекомендувала» сусідку вулицею — мовляв, гарні хлопці, житло шукають. Приїхали з рюкзаками, кажуть, решту речей привезе брат із села. Поки немає ні їжі, ні постільної білизни, ні посуду, навіть чашки. Ганна Іванівна їх пожаліла. Пустила. Дала все необхідне: і ковдри, і миски, і каструлі, і навіть три банки тушонки з полиці дістала — «на перший час».
Вони пообіцяли, що через тиждень приїде брат, привезе і речі, і гроші, а ще вони обидва вже майже влаштувалися на роботу — дружина в продуктовий магазин, чоловік на будівництво. Усе звучало правдоподібно, навіть занадто.
Через пару днів «дружина» розповіла, що почала стажуватися в магазині, що все добре і вже за кілька днів отримає перші гроші. А «чоловік» поїхав «у село за речами» до брата.
Минув тиждень. Ні чоловіка, ні дружини. Телефони не відповідають. Ганна Іванівна спочатку хвилювалася, дзвонила щодня, турбувалася — раптом щось трапилося. Але на третій день її осяяла гірка думка: її обманули. Просто обвели навколо пальця.
Ці двоє тиждень жили в її хатці, їли її продукти, користувалися її речами, грілися за її рахунок — і зникли. По суті, це був ретельно спланований обман. Люди шукали самотніх старих, користувалися їхнім співчуттям і за тиждень отримували максимум — безкоштовно.
Найбільше Ганну Іванівну боліло не за витрачені продукти й речі, а за свою довіру. За те, що у свої 73 роки вона не навчилася відрізняти, де щирість, а де — брехня. Її вдарили по найболючішому — по людяності. Вона справді вірила, що допомагає, що робить добру справу, а натомість отримала — мовчання та порожні каструлі.
А тепер скажіть мені: це все «погані орендодавці» мріяють здерти три шкури з жильців? Чи все-таки є й інша сторона — ті, хто з самого початку приходить із метою обманути? Хто цілеспрямовано шукає літніх, самотніх, м’яких, добрих — і легко користується їхньою слабкістю.
Історія Ганни Іванівни — це нагадування. Усім нам. Про те, що доброта не повинна бути сліпою. Що довіра — не означає наївність. І що навіть найдобріші серця повинні вміти казати «ні». Особливо тим, хто приходить з порожніми руками і солодкими промовами.
