Мрія, відкладена на потім: зрада та звільнення
Скільки себе пам’ятала, Оксана мріяла про подорож до Франції. Вона уявляла, як гулятиме старовинними вуличками Парижа, милуватиметься заходом сонця над Лазуровим узбережжям, де золоті промені обіймають скелі. Це було її найдорожчим бажанням, нагородою за роки праці, довгоочікуваним ковтком свободи від повсякденної рутини в маленькому містечку на Дніпрі. Але кожного разу, коли Оксана згадувала про поїздку, її чоловік Богдан знаходив причину відкласти мрію.
«Наступного літа, Оксанко, обіцяю, поїдемо», — казав він рік за роком, і його слова звучали, як порожній приспів. «Треба закінчити ремонт, закрити кредит, накопичити грошей». Спочатку Оксана вірила йому. Вона ділилася мрією про Францію з перших днів їхнього шлюбу, і Богдан запевняв, що вони обов’язково туди поїдуть. Вона почала відкладати гроші, збираючи кожну зайву гривню, плекаючи надію, що одного дня вони разом ступить на французьку землю. Але роки минали, а «наступне літо» перетворювалося на нескінченні відговорки. То робота відбирала весь час, то холодильник ламався, то заощаджень не вистачало. Оксана переконувала себе, що це тимчасово — вони обов’язково поїдуть.
До шістдесяти років Оксана накопичила достатньо для розкішної двотyждневої поїздки: квитки бізнес-класу, готелі з видом на море, екскурсії історичними місцями. Вона знову заговорила про мандрівку, її очі горіли від передчуття. Але Богдан, не відриваючись від телефону, реготав: «Франція? У твоєму віці? Що ти там забула? Бігатимеш по руїнах у старому купальнику? Ти вже не дівчинка, Оксано». Його слова вдарили, як батіг. Оксана задихнулася від болю. Після років очікувань, надій і віри, що вони ділять цю мрію, вона зрозуміла: Богдану ніколи не було діла до її бажання. Для нього це була дурна фантазія, недостойна ні часу, ні грошей.
У той момент у її душі щось переломилося. Роки терпіння, компромісів, надій розсипалися, як пісочний замок під натиском хвиль. Наступного дня, поки Богдан був на роботі, Оксана прийняла рішення. Вона забронювала поїздку — два тижні у Франції, тільки для себе. Годі чекати, годі просити дозволу. Вона зібрала вантуз, залишила записку: «Гарного полювання, Богдане. Платити за нього будеш сам», — і поїхала до аеропорту.
Коли Оксана вийшла з літака в Парижі, їй здалося, що з плечей звалився непідйомний тягар. Вона вдихнула тепле повітря, насильне ароматом лаванди, і вперше за роки відчула себе вільною. Блукаючи Лувром, стоячи на скелях Ніцци, вона зрозуміла: занадто довго відкладала життя заради чужих пріоритетів. І так, вона вдягла той самий купальник — з гордістю, не звертаючи уваги на погляди. Це була її мить, її життя.
Одного вечора в Ніцці, обідаючи в ресторані з видом на море, Оксана познайомилася з Ярославом. Вони розмовляли, сміялися, ділилися історіями. Оксана раптом усвідомила, як сильно їй бракувало цього — почутися побаченою, почутою. Для Ярослава вона не була «занадто старою» — вона була жінкою, повною життя, готовою до нових горизонтів. Решту поїзки вони провели разом, досліджуючи вузькі вулички Канн, куштуючи місцеве вино й створюючи спогади, які Оксана зберігатиме все життя.
Повернувшись додому, вона виявила, що Богдан пішов. Він залишив записку: «Переїхав до брата». Але замість болю чи страху самотності Оксана відчула полегшення. Їй більше не потрібно було чекати людину, яка ніколи не цінила ні її мрій, ні її щастя. Через місяці вона й далі листувалася з Ярославом, і її серце билося в очікуванні нових пригод. Уперше за багато років Оксана не чекала, поки хтось інший виконає її бажання — вона жила ними.
Оксана сиділа на балконі своєї квартири, дивлячись на тиху річку за вікном. Вона згадувала, як багато років тому вперше розповіла Богданові про свою мрію. Тоді він усміхнувся, обійняв її й пообіцяв: «Ми обов’язково поїдемо». Але обіцянки розчинилися у побудови, у його байдужості. Кожного разу, коли вона згадувала про Францію, він відмахувався, немов її мрія була дитячою примхою. Оксана терпіла, сподівалася, переконувала себе, що він зміниться. Але його останні слова — «ти вже не дівчинка» — стали останньою краплею. Вони не просто зачепили її гордість — вони розбили її віру в їхній союз.
Рішення поїхати саВона глибоко зітхнула, усміхнулася до вечірнього неба і подумала: «Ну що ж, Франціє, чекай на мене знову».
