Я знаю, що таке втрачати все і продовжувати дихати. Знаю, як сховати сльози за буденними турботами, за скромною посмішкою, якою зустрічаєш новий день. І знаю, як це – відчути зраду від тих, заради кого готова була на все. Мене звати Оксана. Якби мені хтось сказав рік тому, що моя єдина донька виставить мене за двір, як жебрачку, – я б лише гірко всміхнулася. Але доля б’є завжди в найболючіше.
Ми з чоловіком прожили двадцять років у злагоді. Він працював на зерносховищі, чесно, без зайвих надій, просто годував сім’ю. Загинув раптово: рукав куртки зачепився за механізм – і його не стало. Від тіла лишилися лиш уривки. Це була перша тріщина в моєму серці. Я лишилася самітньою з двома дітьми: сином і донькою. Син незабаром пішов служити – і повернувся у цинковій труні. Хтось із солдатів вирішив «пожартувати» з автоматом. Натиснув на спусковий гачок. Мого хлопчика не стало.
Я осліпла від горя, ледве дихала. Але була Марічка – моя молодша, моя надія. Я трималася заради неї. Вона закінчувала школу, була розумною, гарненькою, з мріями про майбутнє. І коли в її житті з’явився вихолений, заможний парубок, я зраділа: може, хоч у неї буде щастя.
Весілля відгуляли швидко. Марічка хотіла усе «як у кіно» – ресторан, сукню з корсетом, лімузин. Я вивернулася навиворіт: взяла кредит, продала прикраси, витратила всі заощадження. Заради неї. Родичі жениха були холодними й стриманими. Вони мені відразу не сподобалися. Взирали звисока, спілкувалися, як із прислугою. Але я мовчала – не хотіла затьмарювати свято доньки.
Після весілля молодята прийшли до мене: «Мамо, ти ж сама казала, як зараз важко з житлом. Давай продамо твою хату та купимо нам із чоловіком квартиру». Я не одразу зрозуміла, що вони серйозно. Але донька була наполегливою. Плакала, казала, що дякуватиме все життя. Переконали мене продати хату, пообіцяли, що як тільки уладнаються, і мені знайдуть помешкання. Купили собі просторину двокімнатну, а я поїхала в глухе село – до старенької хати моєї матері, похиленої, забутої часом.
Життя там було самотнім, важким. У селі я майже нікого не знала. Одного разу захотіла поїхати до міста – відвідати могили чоловіка й сина. Подзвонила Марічці, та вона не відповідала. Тоді вирішила: поїду без попередження. Постукала у двері. Відчинив зять. Усмішки не було. Впустив, але через силу. Марічка зраділа, але чоловік одразу її зупинив. Посадили мене на кухні, нагодували, а потім донька каже: «Мамо, ти вибач, але ми не можемо тебе залишити тут. Я викличу тобі таксі до вокзалу». Я дивилася на неї й не вірила – це говорила моя дитина, заради якої я віддала все.
Я відмовилася від таксі. На вулиці було холодно, автобуси не ходили. Довелося переночувати на лавці, під під’їздом. Але я не шкодувала – хоч побувала на кладовищі, поговорила з рідними.
Повернулася додому й вирішила: більше сама до неї не поїду. Нехай сама згадає про мене, коли захоче.
Минув майже рік. І одного дня скрипнула хвіртка. На порозі стояла Марічка – вагітна, з торбиною в руках і погаслим поглядом. Плакала. Виявилося, зять її вигнав. Вигнав ту, заради якої я лишилася без даху. Я спитала: «А квартира?» – «Все на нього оформили. Він усі папери на себе переписав, та ще й мати його підписала документи про ремонт. Мамо, в мене нічого не лишилося…»
Я пішла до його роду. А вони показують мені папери: мовляв, житло куплено вже в шлюбі, отже, пополам. А про мої гроші забули. Просила хоч компенсацію – засміялися. Кажуть, зробили капітальний ремонт, і це «перекрило мої вкладення».
Я подала до суду. Але закони – не на боці матерів, які вірять словам і не беруть розписки. Відмовили. Усе було оформлено чисто й грамотно – тільки не по совісті.
Марічка лишилася зі мною. Соромилася, плакала, благала прощення. А я дивилася на неї й відчувала ту саму материнську любов. Обійняла, поцілувала у маківку й сказала: «Ти моя дитина. Я з тобою, поки є сили».
Може, совість все ж гризе зятя. Бо після народження онуки він раптом переказав мне п’ятдесят тисяч гривень. Без пояснень. Ці гроші стали в пригоді – зима була сувора. Марічка переконувала купити хоч маленьку квартирку в місті. Я сказала, що подумаю. А сама знову глянула у вікно – у той бік, де дві могилки. І прошепотіла: «Пробачте мене, я не втримала нашу доньку від лиха. Але я з нею… поки можу».
