Коли Оксана повернулася з магазину, двері у квартиру були надто відчинені. Не навстіж — просто не до кінця замкнені. Щілина між дверима та косяком здавалася навмисно акуратною, ніби хтось обережно вибрав саме таке положення. Наче увійшов, оглянувся, завмер на мить — і пішов, не наважившись залишитися. Або, можливо, навпаки — досі був всередині.
Пакети з продуктами вона поставила на підлогу і застигла. Серце билося тихо, але часто. Жодного шелесту, жодних кроків. Лише тиша та легесенький протяг, що коливав край килима в передпокої. І ще — ледве вловимий запах чогось чужого, несвого. Тютюн? Чи просто вулиця? Вона прислухалася, але повітря знову стало звичним.
Останні три роки вона жила сама. Після того, як Андрій пішов — спочатку на орендовану квартиру, потім до іншого міста, а згодом — у інше життя. Він писав їй двічі. Перший раз — щоб забрати светр, другий — щоб повідомити, що одружується. Вона не відповідала. Не через злість. Просто не знала, що можна сказати, коли тебе більше не питають. Всередині давно все стерлося — залишився лише рівний, трохи сумний шар, як засніжене вікно: здається, є сліди, але не розгледіти — чиї.
Оксана повільно увійшла, оглянула коридор. Все на місці. Куртка на гачку. Парасолька в кутку. Листи на полиці. Ні сліду метушні, ні зім’ятого килима, ні переставленого взуття. Все — як завжди, і все — не так. Вона замкнула двері, натиснула кнопку сигналізації. Блимання зеленого індикатора трохи заспокоїло. Хоча, якби хтось хотів — давно б пішов. Але осад лишився — слабке луноння за спиною.
На кухні все стояло так, як вона залишила зранку. Плита вимкнена. Чашка в раковині. Книга на підвіконні, розкрита на середині. На краю сторінки — згин. Вона точно пам’ятала, що поклала закладку. Але, можливо, помилилася. Або хтось читав. Чи просто перегорнув. У повітрі щось змінилося. Ніби його хтось ледь порушив. Ніби непомітно пройшов крізь кімнату і розчинився, залишивши ледь відчутну порожнечу.
Повернувшись у коридор, вона помітила: на тумбочці лежало старе фото. Не у рамці — просто знімок. Трохи вицвілий, зі зігнутим куточком. Оксана нахилилася. Це було фото, яке давно сховала у шухляду. Вона й Андрій. Літ десять тому. Він обіймає її ззаду, а вона сміється. Знімав хтось із друзів на пікніку. Тоді все здавалося міцним, майже назавжди. Тепер — ніби вирізаним з іншого часу. І хтось поклав його сюди невипадково.
Фото лежало рівно. Не могло випасти саме. Хтось дістав його. Подивився. Залишив. І пішов. Чи не пішов? Оксана озирнулася, немов у стінах лишився відлунням його образ. Це фото вона ховала не через образу — просто не могла більше дивитися. А тепер воно лежало на виду, ніби виклик. Чи молитва.
Оксана сіла на диван. Узяла телефон. Пролистала останні дзвінки. Нічого. Повідомлення — теж пусто. Ні від нього, ні від кого. Лише сповіщення від доставки та банку. Сухі, машиновВона підійшла до вікна, дивилася на темні дахи, і раптом зрозуміла — його обличчя вже не болить, а лише тішить, як теплий вітер перед дощем.
