— Відчепись від мене! Я жодного разу не обіцяв на тобі одружитися! І взагалі, звідки мені знати, чий це дича? Може, зовсім і не мій? Тому гуляй собі сама, а я піду! — так говорив урядовець Віталій знервованій Олені. А вона стояла й очам своїм не вірила. Невже це той самий Віталій, що клявся у вічній любові й носив її на руках? Той самий Віталик, що звав її Оленкою й обіцяв мандри до самого моря? Перед нею був збентежений, а через те й злий, чужий чоловік…
Поплакала Оленка тиждень, махнула Віталикові рукою назавжди, але через свій вік — тридцять п’ять років, невдатну зовнішність, а отже й мінімальні шанси знайти щастя, вирішила народжувати…
Народила Оля вчасно голосну дівчинку. Назвала Соломія. Дівчинка росла тихою, без проблем і матері клопоту не завдавала. Ніби розуміла: хоч кричи, хоч ні — все одно нічого не зміниться… Оля до доньки ставилася непогано, але справжнього материнського тепла не було — годувала, одягала, іграшки купувала. Але зайвий раз обняти, приголубити, піти на прогулянку — ні. Такого не було. Маленька Соломійка часто тягнула ручки до мами, та та відштовхувала її. То справи, то втомилася, то голова болить…
Коли Соломії виповнилося сім, сталося неймовірне — Оля познайомилася з чоловіком. Та ще й до себе забрала! Усе село тільки про це й говорило: «Легковажна ця наша Олька!» А чоловік — несерйозний, не місцевий, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Оля працювала у сільпо, а він підробляв там, розвантажував машини з товаром. Так і зав’язався їхній роман. Незабаром вона запросила нового нареченого жити до себе. Сусіди хитали головами: «Завела в дім невідомо кого! Хоч би про дитину подумала!» Ще й мовчун — слова з нього не витягне. Мабуть, щось приховує… Але Оля нікого не слухала. Ніби відчувала: це останній шанс знайти своє жіноче щастя…
Та незабаром думка сусідів про цього мовчазного чоловіка змінилася. Будинок Олі без чоловічих рук занепадав — требовав ремонту. А Микола (так звали того чоловіка) спершу підправив ґанок, потім полатав дах, підняв завалившийся тин. Щодня він щось лагодив, і хата оживала на очах. Побачивши, що у чоловіка руки золоті, люди почали звертатися по допомогу. А він відповідав:
— Якщо ти дійсно бідний або літній — допоможу. А якщо ні — плати грошима чи продуктами.
З одних брав грівнями, з інших — консервами, м’ясом, яйцями, молоком. У Олі був город, але худоби не було — як же без чоловіка? Тому раніше Соломія рідко балувалася сметаною чи свіжим молоком. А тепер у холодильнику з’явилися й вершки, й домашнє масло.
Словом, у Миколи руки були золоті. Як то кажуть — і шить, і жати, і в дуду грати. А Оленка, яка ніколи красуньою не була, засяяла з ним — наче пом’якшала, стала добрішою. Навіть до Соломії частіше посміхалася. А в неї, виявлялося, були ямочки на щічках…
Соломія підростала, ходила вже до школи. Одного разу сиділа на ґанку, спостерігала, як дядько Микола працює, і все у нього виходило акуратно й швидко. Потім пішла до подруги у сусідній двір, а повернулася аж у вечірі. Відчинила калітку — і завмерла… Посередині подвір’я стояли… гойдалки! Вони ледь хиталися від вітеречка й немов кликали її до себе.
— Це… мені?! Дядьку Миколо, це ви зробили? Гойдалки?! — не вірила своїм очам Соломія.
— Тобі, Соломійко, звісно тобі! Приймай роботу! — весело усміхнувся зазвичай похмурий дядько Микола.
І Соломія сіла на сидіння, розгойдувалася туди-сюди, а вітер свистів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на всій землі…
Оля рано йшла на роботу, тому дядько Микола взяв на себе й приготування їжі. Які ж у нього виходили пироги! Які запеканки! Саме він навчив Соломію готувати й красиво сервувати стіл.
Коли настала зима й дні стали короткі, дядько Микола провожав Соломію до школи і зустрічав її. Ніс портфель і розповідав історії зі свого життя. Розповів, як доглядав за тяжкохворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб їй допомогти. Як рідний брат обманом вигнав його з батьківської хати…
Він навчив її ловити рибу. Влітку на світанку вони ходили на річку й сиділи тихо, чекаючи кльову. Так він навчив її терпінню. А в середині літа купив їй перший дитячий велосипед і вчив її кататися. Мазав зелёнкою розбиті коліна, коли вона падала.
— Миколо, вб’ється ж дівчина… — бурчала мати.
— Не вб’ється. Повинна вона вчитися падати й підніматися, — відповідав він твердо.
А одного разу на Новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Ввечері вони сіли за святковий стіл, який Соломія допомагала сервувати. Чекали на північ, сміялися й— Спасибі тобі за все, тату… — прошепотіла Соломія, обіймаючи його перед сном, і він, стиснувши її в обіймах, подумав, що ніколи не відпустив би її, якби міг — але вона вже виросла, а він став старим, і тільки ця мить була справді їхньою.
