Вона поставила на собі хрест. А потім доля подарувала їй нове життя…
Олег увійшов до квартири пізнього вечора. На обличчі — втома, в очах — внутрішня боротьба. Мовчки зняв черевики, пройшов у кухню й сів за стіл.
— Олежечку, будеш вечеряти? — метушилася навколо Оксана. — Я тут качку запекла, як ти любиш. Дивись, з яблуками… Чого такий похмурий?
Він подивився на неї прямо, без звичної усмішки:
— Оксан, нам треба серйозно поговорити. Я більше не можу жити на два доми. Коли ми нарешті будемо разом? У мене ж є своя оселя.
Оксана раптом потьмяніла. Все, чого вона так довго уникала, наздогнало її.
— Гаразд, — тихо промовила вона. — Але спочатку ти маєш познайомитися з моїми дітьми.
Зустрілися в кав’ярні. Андрій і Ярослав сиділи по один бік стола, Соломія — поруч із Оксаною. Коли Олег зайшов, діти завмерли, наче вкопані. Від несподіванки роти роззявилися. Оксана навіть не відразу зрозуміла, у чому річ. Але коли сини обмінялися палаючими поглядами, все стало ясно…
— Ти жартуєш, мамо?! — першим вибухнув Андрій. — У такому віку влаштовувати особисте життя?! Що за сором?
— Мам, ми думали, ти адекватна… — додав Ярослав. — У твої роки жінки вже онуками пишаються, а не чоловіків додому ведуть.
— Мені всього сорок чотири, — тихо заперечила Оксана.
— То й жила б собі спокійно, сама. Ми з Андрієм знімемо квартиру. Нам під одним дахом з тобою та твоїм кавалером — не по дорозі.
А Соломія відвернулася. І цілий місяць не промовила до матері жодного слова.
Оксана не плакала. Вона просто сиділа вночі в тиші й згадувала своє життя. Як усе починалося.
…Колись вона була відмінницею. Спокійна, розважлива дівчина, з гарною родиною, з батьками, які боготворили її й мріяли, що дочка вступить до престижного університету. Але в сімнадцять років вона закохалася. У Богдана.
Йому було двадцять чотири. Високий, з хрипкуватим голосом, міцними руками й гордовитим поглядом. Батькам він не сподобався відразу. Тато вигнав його, коли той прийшов просити її руки. Але Оксана нікого не послухала — і через кілька місяців поїхала з Богданом до іншого міста.
Спочатку все було, як у казці. Народився першень — Андрій. Батьки допомогли, купили їм квартиру. Потім з’явився Ярослав — і на це щастя дали ще й трикімнатну. Але в цей момент казка почала перетворюватися на побутовий кошмар.
Родина Богдана виявилася пияцькою. Брат — ледар, батьки — гуляки. Богдан став затримуватися у них все частіше, іноді зникаючи на тижні. Робота? Ха. Хто візьме чоловіка, який що місяць гуляє «по-чорному»?
Оксана тягла все сама. Працювала на двох роботах, вчилася заочно. Ввечері — прибирання. Соромилася просити допомоги у батьків. А чоловік все частіше лежав на дивані, вимагаючи «пива холодного».
Коли вона прийшла з консультації — вагітна третьою — і почула: «Шкварки нема? Ну, сходи купи!», вона не витримала. Написала заяву на розлучення. Сама викликала йому таксі, оплатила. Він сміявся і не вірив. А даремно.
Більше він не повернувся. Замки були новими. Сусідка-бабуся стежила, щоб не влаштовував істерик. Розлучилися швидко. Він навіть не дізнався, що в нього народилася донька.
Через три місяці Богдан загинув. Пожежа, викликана неувімкненою плиткою на дачі. Батьки були в городі, брат вижив, Богдан — ні. Оксана відчувала провину… але розуміла — вона не зобов’язана бути йому нянькою до кінця життя.
Народилася Соломійка. Троє дітей. Робота. Побут. Сон по три години.
Вона забула, що таке жіночність. Забула, як це — бути бажаною. Ставила дітей на ноги. Усі пенсії за втрату годувальника йшли на заощадження дітям.
Особисте життя — викреслила. Вважала, що не має на нього права.
А потім був той дощовий вечір. День народження колеги, пізня зупинка, злива. Автобус не приходив. І раптом — пригальмувала машина.
— Підвезу?
Звичайний чоловік. Погляд теплий. Добрий. Звали Олег. Виявилося — живуть поруч. Потім він чекав її щоранку, відвозив на роботу, забирав ввечері. Робив каву в машині. Казав, що вона гарна.
Оксана відвикла від компліментів. Але з ним було легко. Він розлучився — застав дружину з коханцем. Дітей не було.
І раптом — він запропонував жити разом. А вона… не знала, як бути.
Діти відвернулися. Назвали її легковажною, сказали — нехай сама живе, а вони знімуть помешкання.
Оксана переживала. Але в якийсь момент усередині неї щось клацнуло.
— Якщо так, — сказала вона синам, — тоді квартиру розміняємо на три однушки. Я доплачу. Ви — дорослі. А я… я не зобов’язана бути самотньою лише тому, що вам це зручно.
І вона переїхала до Олега.
А потім сталося диво — Оксана знову стала матір’ю. Її вагітність була важІ тепер, коли маленька Марічка бігає по двору, збираючи перші квіти, а Олег з ніжністю тримає її за руку, Оксана усміхається — адже саме так виглядає справжнє щастя.
