— Будемо їсти сьогодні? — Батько ввалився на кухню й упав на табуретку біля столу. Ніжки неприємно заскреготіли по підлозі, ніби хтось водив кігтями по склу. Мати мовчала, а Ярина напружилася в своїй кімнаті, де повітря раптом стало густим і липким.
— Я з ким розмовляю? Дивись на мене! — гримнув батько й ударив кулаком по столу. Відлуння вдарило об стіни, і на мить Ярині здалося, що стеля просіла.
Вона знала, що мати обернулася — з її очей сочився страх, мов рідкий дим, що стікав по щоках.
— Чого витріщилась? Жерти давай! Чоловік із роботи прийшов. Знаю я вас, баб, вам би тільки язиком чесати та хвостом крутити, — пробурмотів він уже тихіше, і голос його згас, ніби десь у криниці.
Мати загриміла посудом — тарілка злетіла з сушарки над раковиною і впала в руки сама, без звуку.
— Знову макарони? Набридли, — гаркнув батько. Ярина стислась у своїй кімнаті, чекаючи дзвону розбитої тарілки, але замість цього почула, як макарони на тарілці почали ворушитися, наче живі.
Ні звуку. Ярина вийшла, зазирнула на кухню. Батько сидів до неї спиною — його тінь на стіні тремтіла, ніби розпливалася. Мати махнула рукою: йди. Ярина зникла з дверного отвору, наче її й не було — лише повітря колихнулося. Зачинилася в кімнаті, втупилася в підручник, але після кожного речення зупинялася і слухала. Тихо. Потім почула, як батько пройшов повз її двері до спільІ в ту мить здалося Ярині, що кімната розсунула стіни, і вони з Микитою стоять посеред безкрайнього поля, де замість трави — м’яке світло, а замість вітру — тихе дихання Всесвіту.
