Обирай: або твоя собака, або я! Я більше не можу терпіти цей запах псини! гримнув чоловік.
Вона зробила вибір обрала чоловіка, а пес… Пса відвезла у ліс. А ввечері він сказав, що йде до іншої.
Оленка кохала Михайла до нестями. Разом вони прожили пять років, дітей ще не було, зате був Тарасик старий східноєвропейський вівчар, якого Оленка підібрала ще цуценям задовго до знайомства з Михайлом.
Тарасик був їй як рідний. Розумний, вірний, все розумів без слів. Але старість брала своє: боліли лапи, шерсть сипалася клаптями, псувався запах.
Михайло довго терпів. Але в той день Тарасик не дотерпів до вигулу і зробив калюжу у коридорі просто на новій паркетній підлозі і у чоловіка увірвався терпець.
Все! Досить! крикнув Михайло, підштовхуючи старого собаку до калюжі. Я що, у псарні маю жити?! Скрізь шерсть, сморід, а тепер ще й сеча! Олено, вирішуй: або я, або ця руїна!
Мишко… він старий, йому ж уже дванадцять, схлипувала Оленка, обіймаючи винуватого Тарасика.
До притулку його! В ліс! Усипи! Мені байдуже! обрубав Михайло. Якщо до вечора його тут не буде я йду. Я хочу чистоти, а не прибирати за цим твїм песиком-блошеням!
Оленка була мякою людиною. Вона дуже боялась залишитись самотньою, боялась втратити Михайла, який все-таки підтримував фінансово, з яким мріяла і про відпустку на морі, і про спільну квартиру…
Вона вибрала чоловіка.
Повезла Тарасика за місто. Пес тяжко забрався у авто, скиглячи від болю в суглобах, але облизав їй руку, ніби дякував. Напевне, думав, що вони їдуть на прогулянку.
Оленка плакала всю дорогу. Вона зупинилася у лісосмузі кілометрів за двадцять від Києва. Прив’язала поводок до берези, щоб старенький не побіг за машиною.
Пробач мені, Тарасику… Пробач шепотіла вона, боячись дивитися у його вірні очі, вже трохи затуманені старістю.
Тарасик не виривався. Просто мовчки сів і довго дивився їй услід. Все зрозумів.
Оленка поклала йому миску з кормом, але гнала додому. В дзеркалі заднього виду побачила, як пес, забувши про болючі лапи, рвонув за нею й натягнув поводок загавкав хрипко, розпачливо
І цей гавкіт лунав у неї в голові дорогою додому.
Додому вона повернулась розбитою. Очі запухлі від сліз.
Михайло вдома збирав речі.
Ти що це? вона не зрозуміла. Я ж усе зробила. Тарасика більше нема. Я його залишила
Михайло глянув холодно, майже з посмішкою.
Могла б і не поспішати. Я однак іду.
Куди?! Оленка розгубилася.
До Олени. З нашої бухгалтерії. Ми вже пів року разом, вона вагітна.
Вона сіла на стілець. Світ заблукав перед очима.
Але навіщо ж такий ультиматум?! Собака або ти Навіщо?!
Я просто хотів перевірити, цинічно відповів він. Хотів побачити, чи маєш характер. А ти продала друга. Якщо так із Тарасиком вчинила, то зі мною, хворим чи старим, ще й не так зробиш! Мені страшно з такою людиною.
Він застібнув валізу.
Бувай, Олено. І ще: єдиний чоловік у цьому домі був Тарасик. А ти зрадила.
За ним зачинилися двері.
Оленка ридала. Нарешті до неї дійшло, яку помилку вона зробила. Вона зрадила того, хто по-справжньому любив, заради того, кому була байдужа.
Вона схопила ключі і поїхала в ліс. Ніч. Дощ. Вона знайшла ту березу а Тарасика не було. Поводок перекусило, миска перевернута.
Тарас! Тарасику! Де ти? кричала Оленка, ковтаючи сльози і віддираючи обличчя гілками.
Вона шукала його три дні. Клеїла оголошення, писала у волонтерські групи у Viber. Не спала, не їла.
На четвертий день зателефонували.
Ви шукали вівчарку? На трасі під Обуховом. Схоже, збила вантажівка.
Оленка одразу поїхала.
То був він.
Він, мабуть, перекусив поводок і побіг назад додому. На покручених лапах, через біль і страх, біг до тої, яка зрадила. Загинув на узбіччі, так і не дочекавшись.
Вона поховала Тарасика на дачі під яблунями.
Минуло два роки.
Оленка сама. Заміж більше не йшла ні людям, ні собі не може довіряти.
Михайло щасливий із новою дружиною і дитиною. Про Оленку забув, для нього це було просто «перевірка», зручний привід втекти, переклавши провину на неї.
А Оленка тепер волонтерить у притулку, доглядає старих собак, миє за ними вольєри, чистить, лікує. Вона намагається хоч трохи відробити свій гріх перед тими, хто вміє любити просто так.
Щоночі їй сниться один і той самий сон: стоїть біля берези, а Тарасик дивиться на неї. Вона кличе, а він не підходить. Дивиться з нескінченною, собачою тугою. І цей погляд її вирок.
Мораль: Зрада не прощається. Не жертвуйте тими, хто відданий, заради тих, хто ставить ультиматуми. Той, хто любить, вам такого вибору ніколи не дасть. А якщо дав значить, уже зрадив, а ви лише відкладаєте неминуче, гублячи найдорожче.
