Мамо, годі вже! Ігор різко відвернувся від вікна, де пильно стежив за автівками на вулиці. Скільки можна одне й те саме? Я ж пояснював сто разів!
Пояснював? Валентина Петрівна сплеснула руками. Що ти мені пояснював? Що залишаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?
Вона не чужа тітка! Олена моя дружина! син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. І діти тепер мої! Розумієш? Мої!
Софія мовча сиділа за кухонним столом, вертіла у руках чайну ложку. Сльози падали просто в остиглий чай. Вона не плакала сльози лилися самі собою, немов дощ за вікном.
Твої?! мати гірко засміялась, і той сміх був лячніший за крик. Ти з розуму зїхав! У тебе ж є рідна сестра, яка ледве ходить після аварії! У тебе є мати, яка життя поклала на тебе! А ти… йдеш до чужих!
Ігор сів на краєчок дивану, провів долонею по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю у скронях.
Ну, мамо, спробуй зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Я маю право на власне життя.
Власне життя? Валентина Петрівна сіла навпроти, схопила його за руки. Ігорку, любий, та яке там життя з розлученою жінкою та двома чужіми дітьми? Ти ж молодий ще, гарний, роботу добру маєш. Знайди собі дівчину молодшу, народиш власних дітей…
Не хочу інших дітей! вирвав він руки. Максим і Маринка вони вже мої. Максим учора вперше в житті назвав мене татом! Розумієш?
Софія схлипнула, підвелась. Кульгаючи, повільно підійшла до брата.
Ігорю, а як же я? голос її був тихий, зламаний. Ти ж знаєш, що без тебе я пропаду. Після аварії тільки на тебе надіюся. Мама пенсіонерка, грошей у неї нема. Хто мені допоможе?
Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по волоссю.
Софійко, я ж не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно ж. Та в мене тепер власна родина.
Власна родина в тебе була завжди! не витримала мати. Ми твоя родина! Рідна!
Олена вагітна, тихо сказав Ігор.
Повисла мовчанка. Лише годинник цокав на стіні та дощ шумів за вікном.
Що ти сказав? мати зблідла, опустилась у крісло.
Олена чекає дитину. Нашої дитини. Розумієте тепер, чому не можу її кинути?
Софія відійшла, подивилась на нього широко розплющеними очима.
Скільки їй? спитала вона.
Пять тижнів поки. Лікарі кажуть, усе гаразд.
Господи… мати закрила обличчя руками. Що ж ти наробив, сину?
Валентина Петрівна тридцять років працювала вихователькою в садочку. Дітей любила щиро, проте внуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої жінки з двома дітьми, а від гарної дівчини з гідної родини.
Мамо, та що тут такого? Ігор сів поруч, спробував обійняти. Онука, нарешті, матимеш. Чи не добре це?
Від кого ж? відсторонилась вона. Від жінки, що вже раз вискочила заміж? Яка вже двох народила? Та що вона за люди? Звідки взялась?
Олена працює медсестрою у нашій лікарні, у дитячому відділенні. Гарна жінка, добра. Діти чудові, виховані.
А де їхній батько? не вгавала мати.
Загинув на фронті. Олені був двадцять один, коли залиши
Іван мовчки дивився, як дрібний дощ бився об шибки, і вперше за довгий час відчував, що цей сумний осінній подих вітру не холодом, а чимось наче очищенням обвіває душу, коли його мати, схрестивши руки, нарешті несміливо вперла погляд у людяне вікно та намагалася уявити завтрашнє сонце.
