— Немає в тебе жодного виправдання переді мною. — Олеся різко підняла руку, вказуючи матері на двері. — Іди геть!
Олеся вийшла з коледжу і пішла у протилежний бік від зупинки. До 8 Березня залишалося кілька днів, а вона ще не купила подарунок бабусі. Весь час вагалася з вибором. Вона поспішала до магазину, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Олеся зупинилася, дістала його. Бабуся.
— Бабусю, я вже скоро приїду, — сказала вона.
— Добре, — відповіла бабуся.
Олесі здалося, що та ще щось хотіла сказати. І в голосі почувся незрозумілий відтінок — ніби провина.
— У тебе все гаразд? — поспіхом запитала Олеся, перш ніж бабуся розірвала зв’язок.
— Усе добре. Але… приходь швидше. — І телефон замовк.
Олеся сховала його в сумку, розвернулася й пішла до зупинки. Що могло статися? Чому бабуся так настоювала? «Щось не так. Але чому ж вона не сказала прямо? Треба зателефонувати ще раз, бо в мене серце не на місці…» Але саме тоді вона побачила свій автобус, що під’їжджав, і кинулася бігти, щоб встигнути.
«Може, у магазині вкрали гаманець, і бабуся засмутилася? Або раптом їй стало погано, піднявся тиск? Автобус такий повільний! Краще б бігла пішки…» — крутилося в голові, поки вона стурбовано дивилася у вікно.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла й поспішила додому. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна квартири. Ще світло, але у вікні вже горить світло. Олеся відчула тривогу й побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, риючись у сумці за ключами.
— Та де ж вони?! — сердито вимовила.
Раптом клацнув замок, двері відчинилися, і на порозі з’явилася бабуся.
— Ти що, мене чекала? — здивовано запитала Олеся.
— Заходь, — стисло відповіла бабуся й відступила.
Олеся увійшла в передпокій і пильно подивилася на бабусю. Вона зауважила — та нервує.
— Що трапилося, бабусю?
— Трапилося, Олесю… — Бабуся озирнулася на притворені двері у кімнату, потім нахилилася до внучки й тихо промовила: — У нас гості.
— Хто? — так само тихо запитала Олеся.
Хвилювання бабусі раптом передалося й їй. У голові метушилися образи тих, хто міг з’явитися так несподівано й злякати завжди врівноважену бабусю.
— Зараз побачиш. Роздягайся, — поспішила та.
Олеся зняла куртку й, вішаючи, помітила на вішалці чуже жіноче пальто. Під ним на підлозі стояли високі білі чоботи. Вона поставила свої вбік, не відводячи очей від тих білих. Такі були тільки в мріях.
Олеся питально глянула на бабусю, але та лише тривожно подивилася на неї й відчинила двері. Дівчина провела долонею по волоссю, згладжуючи його, і першою увійшла до кімнати. Зазвичай у вечірній час вони вмикали торшер, але сьогодні під стелею горіла яскрава люстра. Краєм ока Олеся помітила рух на дивані й перевела погляд.
Назустріч їй піднялася жінка у чорній сукні. Відкритий комір відкривав виразкі ключиці. Темне волосся було неохайно зібране, з нього вибивалися пасма. Втомлені очі. Виглядала вона знесиленою, хворою. Наче тільки-но повернулася з похорону.
Побачивши Олесю, жінка напружено посміхнулася. І раптом дівчину пройняло впізнанням. В голові мигнуло слово «мати» — і зникло. Іншого імені для неї не було. Просто чужа жінка. Вона не бачила її чотирнадцять років, але все ж упізнала.
Може, в очах Олесі відобразилося все, що вона відчула, бо жінка перестала посміхатися й похилилася. На що вона розраховувала? Що Олеся радісно кинеться їй на шию?
Колись вона була гарною, але тепер виглядала знесиленою, і чорний колір додавав їй років. Скільки їй? Бабуся казала, що народила Олесю у дев’ятнадцять. А Олесі вже двадцять. Отже, їй тридцять дев’ять. Але здавалася набагато старшою. Життя зняли з неї шкуру.
— Здоровенькі були, доню, — промовила жінка. — Яка вже доросла. Красуня. Бабуся казала, що в тебе є хлопець.
Олеся докірливо глянула на бабусю. Вже встигла розповісти все. Та провиною опустила очі. Жінка зробила крок до доньки, але Олеся відступила, і гостья завмерла на місці. А Олесі хотілося втекти, ніколи більше не бачити її. Занадто багато болю та гніву зрушило в ній ця зустріч.
— Навіщо ти прийшла? — спитала вона, різко піднявши підборіддя. У голосі звучали біль, ненависть і злість. Саме це вона відчувала зараз.
— Повернулася. У тебе скоро день народження, — більш впевнено додала мати й знову спробувала посміхнутися. Але зустріла холодний погляд і зникла.
— За два тижні. Не занадто пізно згадала? А чому раніше не приїжджала? Не подзвонила жодного разу? — допитуваласяТоді мати зітхнула глибоко, немов збираючись щось важливе сказати, але Олеся вже повернулась і пішла у свою кімнату, зачинивши двері з тихим, але остаточним клацанням.
