Чоловік, який клянеться тобі у коханні та вірності, може вмить стати чужим. Особливо коли ти стоїш перед вибором — врятувати сім’ю чи себе від повного краху. Я пройшла через це.
Коли ми з Ігорем одружилися, власного житла не мали. Жили разом із його батьками. Двокімнатна квартира, тісно, але можна терпіти. Поки одного дня його вітчим не повернувся додому та не застав тещу — свою дружину — з коханцем. Молодший, нахабніший, зі смаком «рятівника життя». Він нашіптав їй про нові горизонти та «золоті гори». Але поставив умову:
— Продавай квартиру. Переїжджаємо в інше місто. Там почнемо нове життя.
Ми намагалися відвернути Ганну Миколаївну:
— Він вас обдурить. Залишитеся без даху над головою.
Але вона лише відмахнулася:
— Ви просто заздрите моєму щастю. Не лізьте.
За тиждень ми з немовлям опинилися на вулиці. Квартиру продали, нас — вигнали. Чоловік працював на двох роботах, я сиділа у декреті та ночами писала курсові на замовлення. Ледаче тягнули оренду, але прагнули — заради майбутнього.
Збиралися брати іпотеку, але доля раптом подарувала шанс: померла моя тітка, самотня, бездітна. У заповіті — мені квартира в іншому місті. Простора, світла, з вікнами у двір. На гроші, які копили на перший внесок, зробили ремонт. Вперше за довгий час я зітхнула вільно.
Але спокій тривав недовго.
Одного вечора, коли я мила посуд після вечері, у двері постукали. На порозі стояла Ганна Миколаївна. Обличчя спухле від сліз, очі — як у побитої собаки.
— Доню… сину… він мене вигнав… Усе, що мало, пропало. Залишилася з однією торбою. Допоможіть…
Ми з Ігорем переглянулися. Я бачила, як його обличчя пом’якшало. Він ухопив матір за плечі, посадив на кухні, налив чаю. А я стояла й не відчувала нічого — лише німу, дзвінку біль. Адже ми попереджали її, благали не робити дурниць. А вона не просто не послухала — вона виженула нас з немовлям, коли ще все було добре.
Ігор подивився на мене:
— Вона сама не впорається. Ми не можемо її кинути. Вона моя мати.
Я стиснула губи:
— Вона нас викинула, як сміття. А тепер ти пропонуєш її поселити тут? У цій квартирі? Де ми тільки почали дихати?
Ганна Миколаївна не мовчала:
— Сину, я не можу жити на вулиці… Допоможи… Я все зрозуміла, більше не помилІ тоді він зробив свій вибір, а я — свій, і цим все сказано.
