Знаєш, Оленко, це ж історія моєї подруги Наталки, яка живе у маленькому містечку на Волині, де зелені поля переплітаються з родинними традиціями. З дитинства вона мріяла про велику родину, про дім, наповнений дитячим сміхом, і про чоловіка, який буде їй опорою. Але життя розпорядилося інакше, і тепер її серце розривається між коханням до чоловіка та обов’язком перед найближчими.
Її перший шлюб був сповнений надій, але розпався через вісім років. Вони з чоловіком так і не стали батьками, і цей біль став прірвою між ними. Розлучення залишило в душі порожнечу, і вона вже не вірила, що знайде щастя. Але доля подарувала їй зустріч з Іваном — чоловіком, який повернув їй віру в любов.
Іван пережив трагедію: його дружина померла, залишивши його самого з двома дітьми. Вона полюбила його за силу, за турботу про сина й доньку, за те, як він тримався попри горе. Коли вони одружилися, вона переїхала до його просторого будинку в передмісті, а її квартира у Львові залишилася мамі та бабусі. Там вони й живуть — її найрідніші люди, яких вона не може зрадити.
Бабусі, Гафії Петрівні, 85 років, а мамі, Марії, 64. Вони ще повні сил: самі прибирають, готують, ходять за продуктами. Мама навіть підробляє в інтернеті, корегуючи тексти, щоб не сидіти без діла. Наталка намагається відвідувати їх якнайчастіше, привозити їжу, допомагати по господарству. Але глибоко в душі в неї є мрія, яка не дає їй спокою: вона хоче, щоб мама й бабуся жили з ними, під одним дахом, як справжня родина.
Але Іван категорично проти. Його відмова — ніж у серце. Він виріс у домі, де три покоління родичів жили разом, і для нього це було важким тягарем. Бабусі й дідусі втручалися в його життя, давали поради, контролювали кожен крок. Іван поклявся, що ніколи не допуститиме такого у своєму домі. «Я хочу, щоб у нас було своє життя, Наталко, — каже він. — Без чужих голосів і правил». Але як їй пояснити, що для неї мама й бабуся — не чужі, а частина її серця?
Вона живе в домі Івана, і це його територія. Вона не може наполягати, не може вимагати. Але кожного разу, коли вона їде від мами й бабусі, відчуває, як усередині щось ламається. Вони поки що справляються, але вона знає: настане день, коли їм знадобиться її піклування. Бабуся вже з трудом ходить, а мама, хоч і не скаржиться, швидше втомлюється, ніж раніше. Як вона зможе залишити їх самих, коли вони будуть потребувати її?
Вона пробувала говорити з Іваном, але кожна розмова закінчується сваркою. Він не хоче чути про переїзд її рідних, а вона не уявляє, як їх покине. Ця думка душить її вночі, коли вона лежить без сну, дивлячись у стелю. Якщо Іван не передумає, вона опиниться перед страшним вибором: чоловік чи родина, яка виростила її. Розлучення — це останнє, чого вона хоче. Вона любить Івана, любить його дітей, яких уже вважає своїми. Але зрадити маму й бабусю? Це вище її сил.
Щодня вона молиться, щоб Іван пом’якшав, щоб він зрозумів, як важливі для неї її рідні. Але час іде, а його серце залишається замкненим. Вона стоїть на роздоріжжі, і страх зковує її. Якщо вона втратить чоловіка, її життя розсиплеться. Але якщо вона покине маму й бабусю, вона ніколи не пробачить собі цієї зради. Я знайти вихід, коли обидва шляхи ведуть до болю?
