— Іване, ти точно все взяв? Перевірити не треба? — гукнула я, зупинившись перед закритими дверми у ванну.
— Олю, не треба! Все зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос здригнувся. Чи здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натовкав — ні, — пробурмотіла я, відступаючи в бік.
— Олю, зроби, будь ласка, каву! Міцну. Без молока, — додав він уже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила воду, засипала мелену каву, дрібку солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Іван обожнює каву, зварену мною. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю у рушник, щоб не остигла.
Останнім часом він дедалі частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — сказав Іван, заходячи на кухню й одкидаючи мокре волосся з чола. Сів до столу, потягнувся за чашкою.
— Олю, у мене сьогодні доставка — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — промовив, додаючи до кави ложку цукру.
— Звичайно. Все як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невчас, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитись не можна. Сам розумієш — шанс, мабуть, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Та ясно… Не думала, що на такій посаді доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене півгодини в запасі, попрацюю з телефона.
Він підвівся, пішов у іншу кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог з ним. Що з нього взяти — напружиний весь.
Я потягнулася за його чашкою, і раптом телефон завибрував — повідомлення. Відкрила.
«Олю, Іван бреше. Ніяке це не відрядження. Він з Марічкою Гнатюк летить у Італію. Зупини його, поки не пізно. Він собі цим життя зіпсує».
Таня. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… з Марічкою? Не може бути. Жарт? Але Таня не з тих, хто жартує такими речами. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все поплило. Повітря став важким, як бетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила собі води — і осіла назад.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все до біса. А в голові одне: «За що?»
Стиснула в кулак злість. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я йому влаштуватиму сюрприз. Не криком — ділом.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але й тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Марічку я знала. Іван сам розповідав, і Таня якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатія втече, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Іван знову повірив. І знову бреше.
Ні, міг би сказати чесно: «Олю, кохаю іншу. Вибач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Речі його — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або туди, де його нога не ступала.
— Олю, я пішов, вирішив пораніше виїхати, — заглянув на кухню виряджений, у краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стиснувши чашку в руці.
— Що за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Та гаразд, пішов.
— Іди.
Двері грюкнули. Іван навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра замки зміню.
Сіла на стілець. Розридалася. Гірко. Від образу, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Тані:
«Олю, як ти?»
Витерла сльози, набрала її номер.
— Таню, звідки інфа?
— Подруга Марічки сказала. Та знову причепилася до Івана. Він повірив. Олю, вибач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай котиться.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Таню, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам з тобою спілкування треба зберегти. Навіть якщо буде розлучення.
— Звичайно, Олю. Тримайся.
Відкриваю знову банк. Ще мЯ подивилася на порожню квартиру, витерла останню сльозу й усміхнулася — тепер тут буде тільки щастя.
