«Вибач, Олес, але тепер вона житиме у вас…»
Олеся та Тарас із ранку возилися у дворі. Листя з дерев сипалося безперервно, двір укрився жовтим килимом, а тиша була такою заспокійливою, що й думати ні про що не хотілося. Та раптом тишу розірвав дзвінок на телефоні. Тарас глянув на екран і, поморщившись, промовив:
— Мама… Зараз дізнаємося, що в неї трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Ганни Павлівни пролунав різко та тривожно:
— Тарасе, збирайся! Терміново приїжджай до мене.
— Що сталося? — напружився Тарас.
— Їдемо забирати Мар’яну з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав із дому.
Олеся, що стояла поруч із мітлою, зблідла. Мар’яна — сестра Тараса. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому жили Олеся з чоловіком, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й душу. Тарасу ця ідея спочатку здавалася божевільною: продати квартиру, переїхати за місто, почати все з нуля. Але Олеся вміла переконувати. І будинок вийшов — саме таким, яким вона його уявляла.
Спочатку все було чудово. Навіть свекруха, яка спершу скреготала зубами, на новосіллі захоплено говорила: «Олесю, ти розумниця, будинок — казка!»
А потім почалося.
Щоп’ятниці до них, як за розкладом, приїжджала Ганна Павлівна, а з нею — Мар’яна, її чоловік Богдан та їхні троє дітей. Гості не просто приїжджали — вони заселялися. Їжа — на Олесі, прибирання — теж. Ні допомоги, ні подяки. Коли Олеся заговорила про це з Тарасом, він відмахнувся: «Ну годі тобі? Це ж родичі. Допомагаємо».
Одного разу вона навіть наважилася попросити Мар’яну помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я ж тільки з салону! Зіпсую манікюр». Олеся стиснула зуби й мовчки пішла мити сама.
Коли Мар’яна з’явилася сама, без чоловіка, Олеся з полегшенням зітхнула. Мінус один. Але скоро радість змінилася тривогою — Мар’яна ходила по хаті як тінь, ревіла вночі, сварила дітей. Потім свекруха все пояснила: Богдан подав на розлучення. Мало того — вигнав Мар’яну з дітьми, заявив, що квартира — його, і ділити нічого.
— Але я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Ганна Павлівна. — У мене особисте життя. Я заміж вихожу. Нехай поживе у вас.
Олеся завмерла. У них? З дітьми? І на скільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її залишимо? Рідня ж. Треба допомогти.
Мар’яна переїхала. І якщо раніше Олеся хоча б у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Мар’яна, ні діти не допомагали — все висіло на ній. А Тарас… лише дратувався: «Годі скиглити. Потерпи трохи».
За два місяці терпіння Олесі урвалося. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. Будинок, до речі, залишиться Мар’яні. Тарас будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас зрозумів усе надто пізно. Він приїхав до Олесі сам. Сказав, що вигнав Мар’яну з дітьми, що зрозумів, де його родина. Він хВона подивилася йому в очі, відчуваючи, як знову навчається дихати, і прошепотіла: «Добре… але більше ніколи.»
