Ви ж кріп від петрушки розрізняєте лише за етикетками в крамниці! А ягоди тільки в варенні бачили! бурчала ображена сусідка Марта Петрівна.
Олена Ковальчук і її чоловік Василь Бойко приїхали на дачу біля села Котлярці. Купили її восени, а тепер хотіли привести все до ладу. Будинок був добрий, хоч і в морози живе, а з ділянкою й рештою справ було чимало.
Старий сад треба було відновити до «божого» вигляду. Нову баню вже замовили, за тиждень привезуть і змонтують, лиш місце треба було обрати.
Одночасно планували навіс для білизни, дровник і альтанку. Дітионуки обіцяли приїхати і допомогти у всьому.
Добре тут, тихо, можна цілий рік жити. Ми ж вже пенсіонери, сказав Василь, підпалюючи вогонь у печі.
Я оглянув льох у будинку, треба лише замінити двері, додала Олена, крокуючи по підвіконню.
А веранду задню я вже оглянула. Памятаєш, говорили про альтанку? Ні, вона нам не до снаги. На веранді великий круглий стіл, старовинні стільці.
Потрібно лише їх відновити, ще сто років прослужать. Звідти і вигляд на садок, чай будемо пити і милуватись. Там теж треба двері змінити, бо здається, хтось був у хаті зимою або недавно.
Так, двері перш за все. Все робитимемо на задньому дворі, щоб з вулиці не видно, а краса була. Перед будинком стануть галявина та квіти.
Квіти вже є, багаторічники, треба лише зрозуміти, де і що посадити. Можливо, щось пересадимо. Але цього літа залишимо так.
Через тиждень привезли баню, приїхали дітионуки. Почалося облаштування ділянки. Сусідка Марта Петрівна завітала познайомитись, її онуки кудись бігали навколо хати.
А у вас є онуки? запитала вона.
Є, приїдуть.
Навіщо ви такий великий паркан ставите? Ми з сусідами без огорож обходилися.
Без огорож? А що тоді тут було? Ми щойно її розібрали. Паркан був, просто впав. Вам було байдуже, а нам важливий порядок. І не турбуйтеся, зайві метри ми вам не відрізали стоїть точно по межі ділянки.
А хвіртки не буде? У нас тут завжди був прохід.
Ви маєте на увазі між нами? Ні, це не передбачено. Вхід лише з вулиці.
А як же діти бігатимуть, ваші, наші? Я бачу, ви яблуні вирубали, а діти їх любили.
Не вирубали, а обрізали й очистили, а нові посадили. Ваші діти нехай граються нашими яблунями.
Усе у вас нове. А навіщо кущі вздовж нашого паркану?
Кущі для краси!
Марта Петрівна пішла, а повернулася з новими питаннями. Її онуки так і бігали по ділянці Олени і Василя, доки не поставили нові ворота.
Ви тут ґрунтовно влаштувалися, знову сказала сусідка. Взимку тут жити будете?
Час покаже.
Чому ви ворота зачинили? У вас перед будинком діти мяч ганяли завжди, зручно, рівно. На дорозі машини, а тут безпечно.
У мене все грядками зайнято, не те що у вас. Ви ж кріп від петрушки розрізняєте лише за етикетками в крамниці. Та й ягоди тільки у варенні бачили. Зі мною дружити треба.
Ворота закриті від чужих очей, і щоб ваші онуки тут не господарювали. Два дні тому вони випустили наших несучок, жодної з них ми так і не знайшли.
У вас і кури є? Значить, ви тут оселилися?
Ми вже живемо.
Кінець серпня ознаменував день народження Василя. Приїхали дітионуки, вся родина зібралася. Чоловіки смажили мясо, жінки готували салати і накривали стіл на веранді.
А ось і ми, прийшли привітати посусідськи, так би мовити. Ми завжди так раніше, без запрошення. Ми ж сусіди. Діти вже зранку все знають.
Ви готуєтеся, гості приїхали, отже свято. Посидимо разом, дітям веселішe буде. І взагалі, нам давно настав час подружитися.
То ми начебто вас не запросили. У нас лише сімя збирається, свято сімейне. Відносини у нас із вами сусідські, а не родинні.
Ну, це може колись і станеться. Діти підростуть, можливо і поріднимось, весело відповіла Марта Петрівна.
Щоб їй не заважали, вона все переінакшувала і не йшла. Її онуки вже лізли скрізь: потрясли яблуні, груші, залізли на дах бані, добре, що не впали.
Потім їх зацікавили камені, викладені навколо будівлі. Хтось почав кидати їх у надувний басейн. Це помітили не одразу. Діти кинулися з радісним криком, коли з басейну розвелася вода.
Подумаєш. Вже осінь скоро, басейн треба прибирати, сказала сусідка. Дітки повеселилися.
Вам час додому!
А ми ще не посиділи, діти голодні. Апетит прокинувся, ану всі за стіл!
Свято розірвалося, але попереду було інше. За тиждень діти приїхали знову, відзначали уже день народження родини Олени і Василя тридцять пять років спільного життя.
Хтось одразу зрозумів, чому зачинені ворота. Як виявилося, це був наймолодший, їхній семирічний онук.
Лунало стукання у ворота, вся сімя вдає, що нічого не відбувається. Пахло шашликом і свіжістю, стало прохолодно.
Коли вас у місті чекати?
Подумаємо. Попереду осінь, поживемо, а потім буде видно. Ще яблука зібрати треба. Урожай цього року чудовий. Нам тут сподобалося все, окрім сусідки, та вона нам не заважає. Нас навчили позбавлятися її.
Усі дружно засміялися.
Гості розїхалися, а Олена та Василь залишилися. Попереду у них осінь, потім зима Вони спробують. А якщо не вийде, то завжди можна повернутися до міської квартири в Києві.
А ось Марта Петрівна поїхала. Виявилося, що з онуками час до школи. Дочка не справляється, а бабуся допомагатиме.
Василь і Олена лише полегшено зітхнули. Да буде Богом таких недолугих сусідівНіч уже спустилася, а вогнище на веранді підпалювало останні вогники теплого вечора. Олена підняла чашку з гарячим чаю, і аромат мяти, що долинав з куща за парканом, приніс їй невідому радість. Відчувши, як дихання зимового повітря змішується з ароматом домашнього вогню, вона відчула, що дім уже не лише будівля, а й спільність сердець.
У той момент послухали тихий скрип ворота, які вони так довго залишали замкнені, повільно відкривалися. У темряві з’явилася постать, обгорнута в теплий плащ, і в руках плетена корзина, сповнена свіжих огірків, редиски та невеликих гіркіх листків. Це була Марта Петрівна, що несла не лише дарунок, а й просту, майже безмовну пропозицію: «Давайте разом підтримаємо цю землю, бо без вас і без мене вона лишиться пусткою».
Василь, не втрачаючи нічого, підняв руки, і їхні обидва пальці торкнулися холодних металевих стрижнів. «Ти правий», пробурмотів він, і в його голосі звучала нова, спокійна впевненість. Олена, посміхаючись, простягнула руку і допомогла Марті розкласти продукти на столі, який тепер став символом єдності.
Діти, які залишилися в гостях, підбігли до нових садових грядок, розкладаючи ґрунт і вкопуючи насіння. Їхній сміх лунало так само, як і кроки старих сусідів, які, під шумом вітру, підходили до старих яблунів, залишаючи на їхніх гілках гнізда для пташок.
Тим часом у кутку стояла нова лавка, яку вони разом побудували із старих дошок, і на ній лежав запилений листок, на якому були записані їхні мрії: «Зберегти сад, зберегти дружбу, не залишати нікого поза межами». Цей листок, розкритий під місячним світлом, був мовчазним свідком того, що справжнє багатство живе в серцях, що відкриті один одному.
Коли останні гості розїхалися, а вогонь згасав, Олена і Василь залишилися стояти біля воріт, які тепер залишалися відчиненими, і гляділи, як зорі розкидаються по небосхилу. Вони зрозуміли, що будуть знову будувати, саджати, сміятися і плакати разом, і що ніколи не залишаться самі адже справжній дім завжди живе там, де є готовність простягнути руку допомоги.
І з цим спокійним відчуттям вони ввійшли у ніч, знаючи, що осінь принесе нові плоди, а зима тепло, яке вони зможуть поділити з тими, хто колись був лише голосом за парканом.
