— Та ви ж вічно всім незадоволені! — вирвалося у мене на тещу. А вже наступного дня вона відплатила мені найпідлішим чином.
Мене звуть Олег. Зараз я живу в Чернігові, одружений вдруге, маю чудову родину та маленького сина. Але шрам від минулого шлюбу досі болить — адже там залишилася моя донька. Залишилася не за моєю волею.
Свою першу дружину, Олену, я зустрів на другому курсі університету. Ми швидко зблизилися, зустрічалися кілька місяців. Потім я почав розуміти, що почуття вгасають, але саме тоді Олена сказала, що вагітна. Ми були надто молоді, і я одразу відчув — щось пішло не так. Але від відповідальності я не втік: одружився. Батьки Олени подарували нам на весілля однокімнатну квартиру, мої — оплатили поїздку на море.
Через кілька місяців у нас народилася донька — Софійка. Я покохав її з першого погляду. Але чесно кажучи, сімейного щастя не вийшло. Найбільша проблема — моя теща, Наталія Іванівна. Вона жила у сусідньому під’їзді й буквально не вилазила з нашої хати. Постійно лаяла все: як я тримаю дитину, як розмовляю з дружиною, скільки заробляю. Я мовчав. Довго. Терпів заради дружини та дитини.
Але одного дня я повернувся з роботи втомленим, а вдома — знову скандал. Наталія Іванівна знову чимсь незадоволена. І ось тоді я не втримався:
— Та коли це вже закінчиться?! Чому ви завжди всім невдоволені? Чому ніколи не посміхнетесь, не скажете доброго слова?
Вона промовчала. Просто розвернулася та пішла. Я подумав — ну, нарешті. Може, замислиться. Але я не знав, що завтра мене чекає справжній жах.
Наступного дня я прийшов додому — і не зміг відкрити двері. Ключ не підходив. Поряд стояли два мої валізи. Я не одразу зрозумів, що трапилося. Стукав, дзвонив, кричав. Крізь двері відповіла теща:
— Забирай свої речі та йди, куди хочеш. Дружини та доньки більше не побачиш!
Я подумав — жарт. Але це був не жарт. Олена навіть не вийшла. Через тиждень подала на розлучення. Без розмов. Без шансу пояснитися. Я залишився ні з чим — без родини, без пояснень, без своєї донечки.
Минули роки. Я одружився знову. Моя друга дружина Мар’яна подарувала мені сина. Я щасливий, люблю їх, дорожу кожною хвилиною з ними. Але серце болить — за Софійку. Щомісяця я сумлінно плачу аліменти. Олена бере їх, але не дозволяє навіть побачити доньку. Ні фоток, ні дзвінків, ні зустрічі.
Чому? Я не знаю. Я не зраджував. Не бив. Я просто не витримав і сказав її матері правду в очі.
І за це мене викреслили з життя власної дитини.
