Мамо, ти зараз серйозно? Ресторан «Галицький»? Це ж мінімум вісім тисяч гривень за вечерю! На одну людину.
Ігор кинув ключі на полицю так, що вони дзвеніли, вдаряючись об стіну. Оля обернулась від плити, де помішувала борщ, і одразу помітила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, що судомно стискав телефон.
Він ще кілька хвилин мовчки вислуховував матір, потім різко зітхнув, пробурмотів лайку і скинув дзвінок.
Що сталося?
Ігор важко опустився за стіл, втупився поглядом у тарілку з варениками. Оля вимкнула газ, витерла руки рушником і сіла навпроти.
Ігоре…
Мама геть збожеволіла. Ну правда, геть здуріла на старість. Він підвів очі, і Оля побачила там дивну суміш гніву й безпорадності. Памятаєш, я розповідав про того… Валерія? З танців?
Оля кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого ще місяць тому так, між іншим, зніяковіло посміхаючись і тереблячи край скатертини. Тоді це було милим: вдова пятдесяти восьми років, пять років самотності, і тут клуб бальних танців у Будинку культури, чемний кавалер, який гарно веде у вальсі.
Так ось. Ігор відсунув тарілку. Вона водила його в «Галицький». Три рази за два тижні. Купила йому костюм за пятдесят тисяч гривень. Минулого тижня їздили до Львова вгадаєш, хто заплатив за готель і екскурсії?
Марія Іванівна.
Браво. Він потер обличчя долонями. Вона ці гроші накопичувала роками. На ремонт, на чорний день. А тепер спускає на чоловіка, якого знає місяць-півтора. То вже просто край…
Оля мовчки підбирала слова. Вона давно знала Марію Іванівну романтична, відкрита, трохи наївна, з тих жінок, що вірять у велике кохання, навіть коли дожили до сивини.
Послухай, Ігорю… вона накрила його руку своєю. Марія Іванівна доросла людина. То її гроші, її рішення. Не втручайся, зараз вона нікого не чутиме.
Олю, вона помиляється й помиляється!
Так. Але має право на свої помилки. І взагалі, ти перебільшуєш.
Ігор знизав плечима, але не відсунувся.
Я просто не можу дивитись, як вона…
Знаю, любий. Але прожити її життя ти не можеш. Оля мяко погладила його по запясті. Вона сама повинна нести відповідальність. Навіть якщо це нам боляче. Вона ж при здоровому глузді.
Ігор непомітно кивнув.
Два місяці пролетіли непомітно. Розмови про Валерія стихли свекруха дзвонила рідше, говорила усе більше ухильно, ніби щось приховувала. Оля подумала, що роман згас сам по собі, і заспокоїлась.
Тому, коли у неділю ввечері пролунав дзвінок у двері і на порозі зявилася Марія Іванівна, Оля не одразу зрозуміла, що діється.
Діти! Мої дорогі! свекруха влетіла до квартири, залишаючи за собою шлейф солодких парфумів. Він зробив мені пропозицію! Дивіться! Ось!
На пальці блищала каблучка з крихітним камінчиком. Дешева, але Марія Іванівна дивилася на неї так, ніби там справжній діамант.
Ми одружимося! Уже наступного місяця! Він такий, такий… Вона притисла руки до щік і раптом розсміялася радісно, дівочим голосом. Я ніколи не думала, що в моєму віці… І що ще здатна відчути таке!
Ігор обійняв матір, і Оля помітила, як опустилися його плечі. Може, не все так і погано. Може, цей Валерій і справді кохає її свекруху, а вони дарма в усе втручалися.
Вітаємо, мамо. Ігор посміхнувся. Ти заслуговуєш на щастя.
Я вже й квартиру на нього переписала! Тепер ми по-справжньому родина! випалила Марія Іванівна, і час застиг.
Оля не дихала. Ігор затримав подих, застиг.
Що… що ти сказала?
Квартиру. Свекруха змахнула рукою, не помічаючи їхніх облич. Щоб він знав, що я йому довіряю. Любов же! Справжня любов! А любов це довіра.
Гуркотіння годинника у вітальні перебило тишу.
Маріє Іванівно, Оля заговорила повільно, обережно, ви переписали квартиру на людину, яку знаєте три місяці? Ще до шлюбу?
І що? Свекруха підняла підборіддя. Я йому вірю, він порядний. Ви його недооцінюєте я ж відчуваю.
Ми нічого не думаємо, Оля крокнула вперед. Але… Почекайте хоч до розпису. Нащо така поспішність?
Ви не розумієте! Це доказ любові! Марія Іванівна схрестила руки. Що ви взагалі знаєте про щирість? Про справжні почуття?
Ігор нарешті видихнув:
Мамо…
Досить! Вона тупнула ногою, і Оля раптом побачила не зрілу жінку, а вперту дівчинку-підлітка. Не хочу нічого слухати! Ви просто заздрите моєму щастю! Хочете все зіпсувати!
Свекруха розвернулася на місці й вилетіла з квартири, грюкнувши плечем об одвірок. За секунду вхідні двері зачинилися з глухим стуком, скло у серванті дзеленькнуло…
…Весілля минуло скромно районний РАГС, плаття з секонд-хенду, букет трьох троянд. Але Марія Іванівна світилася щастям, ніби виходила заміж у Михайлівському соборі. Валерій коренастий чоловік із залисиними й масляною усмішкою був бездоганним: цілував нареченій руки, відсував стілець, наливав шампанське. Ідеальний наречений.
Оля спостерігала за ним крізь бокал. Щось було не так. Очі. Коли Валерій дивився на Марію Іванівну, в очах була крижана відчуженість, калькульована ніжність. Все, як за сценарієм.
Вона не сказала ані слова. Хіба зараз її чутимуть?
Перші місяці Марія Іванівна дзвонила щотижня, захлинаючись захопленням, знову й знову навчаючи у яких ресторанах і театрах бували із чудовим чоловіком.
Він такий уважний! Учора просто так приніс троянди!
Ігор слухав, кивав, потім довго мовчки дивився в одну точку.
Оля не мучила його розмовами. Чекала.
Промайнув рік.
А потім дзвінок у двері…
Оля відчинила і побачила на порозі жінку, яку ледве впізнала. Свекруха постаріла на десять років: борозни зморшок, запалі очі, згорблені плечі. В руці пошарпана валіза, та сама, з якою їздила до Львова.
Він мене вигнав. Марія Іванівна схлипнула. Пішов на розлучення і виставив. Квартира… вже його. За всіма паперами.
Оля мовчки відступила, впускаючи її до оселі.
Чайник закипів швидко. Свекруха сиділа в кріслі, стискаючи чашку обома руками, і плакала тихо, безнадійно.
Я ж так його любила. Для нього все робила. А він… просто…
Оля не перебивала. Гладила свекруху по спині, поки не вщухли сльози.
Ігор повернувся з роботи за годину. Зупинився на порозі, побачив матір і обличчя його стало камяним.
Сину. Марія Іванівна піднялася, простягла до нього руки. Синочку, мені нікуди йти… Ти ж не залишиш мене, хай хоч куток, багато не треба. Ну діти мають дбати про батьків, це ж…
Стоп. Ігор підняв долоню. Стоп, мамо.
У мене ж нічого не залишилося. Я всі гроші йому віддала, до копійки. Пенсія мізерна, ти ж знаєш…
Я ж попереджав.
Що?
Попереджав тебе. Ігор важко сів на диван, ніби на нього звалили мішок картоплі. Я ж казав не поспішати. Познайомся ближче. Не переписуй квартиру. Ти памятаєш, що ти мені тоді відповіла?
Марія Іванівна відвела очі.
Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все чудово памятаю, мамо!
Ігорю… спробувала втрутитися Оля, але чоловік хитнув головою.
Ні. Нехай послухає. Він подивився на матір. Ти доросла людина. Зробила вибір. Ігнорувала всіх, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоб ми розхльобували?
Але ж я твоя мати!
Саме через це я і злюся! Ігор підвівся, голос його зірвався на крик. Я втомився, мамо! Втомився дивитися, як ти сама псуєш собі життя, а потім прибігаєш до мене за допомогою!
Марія Іванівна стиснулась, стала маленькою, скоцюрбленою.
Він мене обдурив, сину. Я ж справді вірила, любила
Вірила Ігор провів рукою по волоссю. Вірила так, що віддала квартиру чужому чоловіку. Просто неймовірно, мамо. Чи ти забула, що цю квартиру ще батько купував!
Пробач мені. Сльози знову побігли по щоках свекрухи. Пробач. Я була сліпа. Але, будь ласка… дай мені ще один шанс. Я більше так ніколи…
Дорослі люди відповідають за свої вчинки. Ігор тепер говорив тихо, втомлено. Хотіла самостійності ось вона. Шукай, де жити. Працювати йди. Вирішуй самостійно.
Марія Іванівна вийшла в сльозах, голосно схлипуючи на сходовій клітці.
Оля провела всю ніч біля чоловіка, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав і дивився у стелю, іноді тяжко видихав.
Я правильно зробив? спитав він на світанку, коли за вікном світліло.
Так, Оля погладила його по щоці. Жорстко. Болісно. Та правильно.
Вранці Ігор подзвонив матері й винайняв для неї кімнату у гуртожитку на околиці. Заплатив за пів року наперед. Це була остання допомога, яку він згоден був надати.
Далі сама, мамо. Якщо треба буде судитися, допоможемо, оплатимо. Але жити з нами ні…
Оля слухала цю розмову і думала про справедливість. Інколи найжорсткіший урок єдиний, який спрацьовує. Свекруха отримала саме те, чого вимагала її сліпота.
І від цієї думки на душі було водночас боляче й якось спокійно. А десь всередині лишалась надія: це ще не кінець. Якось усе виправиться…
