Незабутній подарунок, який обернувся клопотом.
Це моя квартира! Мама й родичі заперечують, коли я намагаюся виселити вагітну кузину!
Але ви ж подарували її мені!
Ти що, не розумієш? Мова йде про родину! Як можна так чинити з власною племінницею? Вона вагітна, їй нікуди йти!
Оксана стиснула телефон у кухні. Голос матері, водночас благальний та докірливий, лунав у трубці. Типовий почерк матері: навіть просячи, вона уміла викликати почуття провини.
Мамо, я готова допомогти, але вона завагалася, шукаючи слова. Наталя живе в мене вже вісім місяців. Вісім! Ти ж памятаєш, як тітка Марія казала: «Два тижні, поки знайде роботу»?
Ну й що? Зараз важко знайти роботу
Вона навіть не шукає! хвиля роздратування накрила Оксану. Вчора вона провела весь день у ванній, роблячи маски для волосся. Потім дивилася серіали. І потім
Оксано, вона вагітна
Вона дізналася про це місяць тому! А до цього?
Настала важка мовчанка. Оксана почула театральний зітхання матері, яке означало: «Яка ж ти безсердечна, мабуть, я погано тебе виховувала».
Мамо, це моя квартира. Ви ж викупили частку тітки Марії заради мене, чи не так?
Технічно, голос став сухішим, вона належить родині. Ми просто дозволяємо тобі там жити.
Оксана заплющила очі. Ну звісно. Все та сама пісня.
Я думала, це подарунок. За диплом.
Звісно! Але ти ж знаєш, що в родині треба
Що треба? перебила вона. Терпіти, як Наталя їсть мої продукти, використовує мої речі та запрошує свого хлопця, коли я відсутня? Того самого, який її, доречі, запліднив.
Оксано! голос зазвучав різко. Тітка Марія стільки для нас зробила! Коли тато хворів, хто нам допомагав? Хто тебе дивився, коли я працювала день і ночь?
Вона зітхнула. Цю пісню вона знала напамять. Вічний борг перед тіткою Марією.
Я вдячна їй, справді. Але це не означає, що я повинна
Вона телефонувала мені вчора, перебила мати. У сльозах. Каже, що ти причепилася до Наталі через дрібниці.
Оксана усміхнулася.
Дрібниці? Вона взяла мій новий светр без дозволу та заляпала його соком! І ще сміла сказати: «Ти ж не ображаєшся, ми ж родина». Навіть не вибачилася!
Боже, це просто одяг
Справа не в светрі! у горлі стиснуло. А в повазі. В кордонах. Повертатися додому та почуватися чужою.
Нова мовчанка. Потім мати прошепотіла переконливо:
Бабуся була б така розчарована. Для неї родина була
Ні, перебила Оксана. Не використовуй її в кожній сварці.
Але це правда! Ця квартира з її спадщини. Вона хотіла
Що? Щоб я все життя приймала Наталю? Щоб я терпіла її витівки? Щоб
Телефон здригнувся: тітка Марія. Як і очікувалося.
Мамо, це тітка. Напевно, щоб розповісти, яка я погана кузина.
Підійми. Будь розсудливою.
Гаразд, зітхнула вона. Пізніше передзвоню.
Переймаючи дзвінок, вона готувалася до докорів.
Ало, тітонько?
Солоденька! надмірно солодкий голос. Як справи, моє сонечко?
«Сонечко». Оксана скривилася. Цей ласкавий знак нічого доброго не обіцяв.
Нормально.
Наталя розповіла про непорозуміння між вами?
Вона заплющила очі. «Непорозуміння». Ну звісно.
Тітонько, ви казали про два тижні. Місяць максимум.
Ти рахуєш, як нотаріус! натягнутий сміх. Так у родині не роблять.
А як роблять у родині? гнів наростав. Красти мої речі? Завітати друзів у мою відсутність?
Та годі тобі Наталя просто товариська, вона
Вона звикла, що за неї все вирішують. Мої батьки викупили вашу частку. Це був подарунок мені.
Не зовсім, голос став холодним. Це родинна спадщина. Ми з твоєю матірю домовилися
Що ви продасте вашу частку моїм батькам. За ринковою ціною.
Завжди гроші! істеричні нотки. А дитина Наталі? Ти про нього подумала? Куди вона піде?
У неї є хлопець. Батько, до речі.
Нероба! Він виїхав з Харкова, дізнавшись про вагітність.
«Цікаво чому», подумала вона, перш ніж відповісти:
У вас же трикімнатна, ви й дядько Олег. Чому вона не живе з вами?
Виразна пауза.
Це складно. Олег працює вдома. До того ж, ви ж так добре ладнаєте! Це був би гарний досвід для тебе.
«Добре ладнаєте». Оксана з гіркою усмішкою згадала, як Наталя все життя уникала відповідальності, а вона, «серйозна», мала постійно поступатися.
Я більше не можу. Вона має піти.
Що?! голос став пронизливим. Вона ж вагітна! Ти хочеш довести її до втрати дитини?
Оксана здержала образи. Остання зброя провина через треІ коли вже здавалося, що звичка поступатися переможе, Оксана подивилася у вікно на злегка запорошені снігом вулиці Києва і відчула, як нарешті зявляється впевненість у власних рішеннях.
