Ви до кого? Марія Федорівна підняла голову, коли разом із Миколою вийшла на ганок і замислено поглянула на незнайомця. Я до Марії Федорівни! Я її внучка, точніше правнучка. Я онука Олексія, старшого сина Марії Федорівни.
Марія Федорівна розкинулася на сонячній лавці перед будинком у селі Підгайців, задоволена першими теплими днями. Нарешті настала весна. Тільки Господь знав, як вона пережила минулу кригу.
Ще одну зиму не витримаю! прошепотіла вона, зітхнувши з полегшенням. Після довгої зими вона вже не боялася кроку вперед навпаки, чекала цього моменту, бо вже назбирала гороху, придбала нові сукні. Ніщо не тримало її в цьому світі.
***
Колись у Марії була велика родина: чоловік Федір Іванович високий, стійкий чоловік, і четверо дітей три хлопці й дівчина. Жили вони, як в казці, допомагали один одному, рідко сварились. Діти підросли і розлетілися по Україні.
Два старші сини потрапили до університету, а потім оселилися в Києві та Львові, шукаючи роботу. Середній у школі ледве вчився, потім заснував успішний бізнес, який привів його за кордон, і він залишився там. Донька, називана Оленою, залишила село, полетіла у столицю і швидко вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідалися, писали листи, а з появою мобільного звязку телефонували. Поступово зявилися онуки. Марія Федорівна час від часу збирала стару пошарпану валізу й їздила в гості до дітей.
З часом онуки підросли і стали самостійними, і дзвінки рідко лунали. Дітей уже не турбувало «приїхати в гості» робота, сімї, діти, які самі дорослішають, зайняли їхнє життя.
Поворотний момент стався, коли помер батько Федора Івановича. Хтось з думав, що такий здоровий чоловік проживе до ста, а виявилося, що ні.
Після похорону діти розїхалися, а мама Марія Федорівна спробувала сама телефонувати, та швидко зрозуміла, що її дитям не до неї. Ось так і пройшли останні десять років. Раз на рік хтось згадував про неї, дзвонив, а вона лише посміхалася собі.
Одного дня, сидячи на лавці, вона почула голос:
Здрастуйте, тітко Марія! за парканом стояв молодий хлопець, широко усміхаючись. Не памятаєте мене?
Марія Федорівна примружилася:
Микола! Ти що, тут випадково?
Так, тітко! радів хлопець і зайшов у двір.
Микола був сином сусідів, які не могли прожити без спільного обіду і розмови. Марія Федорівна памятала його як вічно голодну дитину, яку підгодовувала, одягала у залишки дітей і притулила на ніч, коли його батьки влаштовували чергову гулянку.
Батьки Миколи померли рано, і хлопця забрали до притулку, а потім відправили служити. Він довго не повертався, і Марія Федорівна сумувала.
Де ти був, Миколо? раділа жінка, коли він зявився.
Спочатку в дитбудинку, потім у армії, потім вчився. Тепер повернувся до рідної землі, хочу село підняти!
Підняти? махнула рукою Марія Федорівна. Усі вже розїхалися.
Не пропаду! крикнув він.
Так почалося нове життя Марії Федорівни. Микола влаштувався до Івановича, найбільшого фермера в їхньому селі.
У вільний час він лагодив свою стареньку хатику, яку залишили після батьків, і допомагав Марії Федорівні по господарству. Вона, у свою чергу, розважала його, називаючи його «сынком», а не просто «помічником». Так минули три роки.
Їду я, тітко Марія, колись сказав він, ніби вибачаючись. Іванович заздрить, бо працівники платить, а він грошей не хоче. Поїду на заробітки. Не ображайся!
Що ж, Миколо, не ображайся! відповіла вона, підморгуючи. Їдь з Богом!
Знову Марія Федорівна залишилася сама. Іноді самотність підштовхувала її до сліз, але щось тримало її в цьому світі.
****
Здрастуйте, тітко Марія! оголосив знайомий голос. Марія Федорівна подивилася на паркан і побачила знайоме обличчя.
Миколо! Ти це ти?
Оце я, тітко! високий, добре одягнений молодик ввійшов у двір. Ось я, повернувся! Нарешті!
Ой, радість! вистріливала Марія Федорівна. Хапай, хапай, Миколо! Я вже чайник поставлю! Зараз!
Чайник це чудово! посміхнувся Микола. Тільки що повернувся додому, не очікував, що знайду тебе без гостинців!
Через півгодини щаслива Марія Федорівна і ще щасливіший Микола сиділи за столом, пили чай у старовинних керамічних чашках і розмовляли, ніби час зупинився.
Я вже на той світ готова, Миколо, змахнула сльозу Марія Федорівна.
Не-не! Не кажи так! пожартував юнак, піднявши пальцем. Я приїхав, ми з тобою заживемо! Усі будуть заздрити! Я заробив грошей, господарство розвиватиму! Тож ти ще не готова!
Хто-небудь вдома? розповіла дівоча голоска, порушивши їхню ідилію. Марія Федорівна виглянула у вікно і бачила дівчину в коротенькому пальті та високих підборах.
Ви до кого? Марія Федорівна і Микола вийшли на ганок, спостерігаючи за гостем.
Я до Марії Федорівни! Я її правнучка, онука Олексія, старшого сина. представилася Віра, імя якої вживають в Україні лише в наші часи.
Жінка і хлопець подивилися одне на одного.
Я дзвонила, а телефон вимкнено! Тож вирішила приїхати «на удачу».
Проходь! трохи розгублено сказала Марія Федорівна, а Микола підбіг до дівчини і допоміг з валізою.
Марія Федорівна й Микола спостерігали, як Віра, з радістю розкладаючи їжу, розповідає про себе.
Не люблю я місто. Хочу у село жити! Батьки не розуміють. Дід Олексій запропонував пожити у вас кілька місяців, сказав: «Як поживеш у селі, і не захочеш повертатися». Він телефонував вам, батько телефонував, і я теж, та звязок не діставався. Вибачте! Я не буду ніким на нічліг, у мене гроші! Тато і дідусь надіслали гостинці! Я приїду до сесії заочно навчаюсь і потім поїду!
Живи скільки хочеш! сказала Марія Федорівна, усміхаючись. Мені тільки радість!
Минув місяць. Марія Федорівна сиділа на лавці і спостерігала, як Віра вправно працює на городі. Ніби це був міський сад!
За допомогою Миколи Віра заново орала давно занедбаний город, розділила його на грядки, збудувала теплицю, закупила розсаду у сусідів і з задоволенням висаджувала їх.
Микола не сидів без діла. На зароблені гривні він розпочав будівництво сучасної ферми, найняв робітників, щоб підлатали дах Марії Федорівни і замінили стару печку на індивідуальне опалення.
Марія Федорівна раділа. Посмішка не сходила з її обличчя. Вона знову не була одна.
Лише іноді тінь смутку падала на її обличчя, коли вона думала про те, що Віра незабаром поїде назад у місто. Вона вже привикла до правнучки. Але час летів, і Віра збиралася вирушати.
Як же я, Віро, впораюся сама з городом? зітхала Марія Федорівна, пакуючи у пакетик пиріжки для подорожі.
Не забудь, бабусю, воду в бочку налити. Микола поллє! А я вже приїду і підріжу! усміхнулася Віра.
Ти повернешся? запитала вона.
Звісно! Не можу я повністю зникнути! Полюбила я тебе, бабусю, всім серцем. А Микола навіть пропозицію зробив! Осіннє весілля! Куди без чоловіка? А він справжній селянин!
Через рік Марія Федорівна грілася на сонці, гойдала коляску зі сплячим праправнуком. Віра з Миколою працювали на фермі, і разом їхня справа процвітала, піднімаючи весь сільський народ.
Марія Федорівна подивилася на сплячого правнука і подумала:
Хоч і на той світ, а дітям ще допомагати треба!
Ставте вподобайки та залишайте коментарі! Якщо хочете ще більше історій коментуйте і не забувайте лайкати. Це надихає нас писати далі!
