«До кого ви? Ганна Степанівна разом з Іваном вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я внучка Андрія старшого сина Ганни Степанівни!»
Ганна Степанівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Ось і прийшла весна. Лише Богу було відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну зиму не витягну!» подумала жінка і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки, чекала на неї. Гроші на похорон давно зібрала. Одежу купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Петрович, високий і сильний, та четверо дітей троє хлопців і дівчинка. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли і розлетілися, як птахи.
Старші сини вступили до університету, потім роз’їхалися по містах. Середній навчався погано, але знайшов себе у бізнесі згодом він виїхав за кордон і там оселився. Донька теж не залишилася в селі махнула до Києва і незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Писали листи, а з появою телефонів дзвонили. З’явилися онуки. Ганна Степанівна брала стару валізу і їхала до когось із них у няньки.
Але онуки теж виросли. Дзвінки ставали рідшими. Про те, щоб приїхати в гості, діти й не згадували робота, свої сім’ї, власні діти.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Степана Петровича. Такий здоровий чоловік, здавалося, проживе вік але вийшло інакше.
Поховавши батька, діти роз’їхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і це припинилося.
Ганна Степанівна пробувала дзвонити сама, але відчула не до неї. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї, тоді жінка тиждень ходила усміхнена.
Одного разу вона сиділа на лавочці і думала про минуле.
Добрий день, тітка Ганно! за парканом стояв молодий чоловік і посміхався. Пам’ятаєте мене?
Ганна Степанівна примружила очі:
Іване? Ти ж це?
Так, тітко! зрадів він і зайшов у двір.
Іван був сином сусідів, які постійно сварилися. Скільки вона його пам’ятала завжди був голодним, знедоленим хлопчиком. Від жалю вона годувала його, віддавала старий одяг і пускала переночувати, коли батьки знову гуляли.
Батьки Івана не витримали такого життя. Їх не стало. Хлопця забрали в дитбудинок, і з того часу Ганна Степанівна його не бачила.
Де ж ти був стільки років? зраділа вона.
Спершу в дитячому будинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся до рідного села. Хочу тут жити!
Та що тут робити? махнула рукою жінка. Усі роз’їхалися.
Не біда! Я щось придумаю!
І почалося у Ганни Степанівни нове життя. Іван влаштувався до місцевого фермера, а ввечері лагодив свою хатинку та допомагав старій сусідці. Вона ж його тепер інакше як «синочком» не називала. Так вони прожили три роки.
Їду, тітко Ганно, сказав одного дня Іван. Фермер зарплату не платить. Поїду на заробітки. Не ображайся!
Та які вже образи? Їдь із Богом!
І знову Ганна Степанівна залишилася сама. Іноді хотілося плакати від самотності. Але щось усе ж тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тітко Ганно! почувся знайомий голос.
Жінка підвела голову за парканом стояв Іван.
Ти?! скрикнула вона.
Я, тітко! високий, гарно одягнений чоловік увійшов у двір. Повернувся назавжди!
Ой, яка радість! заметушилася Ганна Степанівна. Заходь, чай поставимо!
Чай це добре, посміхнувся Іван. Тільки я додому загляну, гостинців не взяв!
Незабаром вони сиділи за столом, пили чай з гарних чашок і розмовляли.
Я вже й на той світ збиралася, Іване, зітхнула жінка.
Та годі! сміючись, погрозив він пальцем. Я приїхав тепер у нас все буде добре! Гроші заробив, свою справу розпочинаю. Тобі ще рано!
Господи! Хто вдома? раптом почувся дівочий голос.
Ганна Степанівна визирнула у вікно у дворі стояла дівчина в легкому пальті і туфлях на підборах.
До кого ви? жінка з Іваном вийшли на ґанок.
До Ганни Степанівни! Я правнучка її. Внучка Андрія.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працював. Тому приїхала просто так!
Заходь! запросила Ганна Степанівна, а Іван узяв валізу.
Правнучку звали Олеся. Вона з задоволенням їла домашні ласощі й розповідала про себе.
Місто мене втомило. Хочу пожити в селі! Батьки не розуміють. Дід Андрій сказав поживи тут, може, й відпаде бажання. Він намагався додзвонитися, але не вийшло. Я не буду на
