Після вечері Ярослава сіла, піджавши ноги, на диван і взяла книжку. Лише поринула у пригоди героїні роману, як у кімнату увійшла мати з дзижчачим телефоном у руці. На екрані сміялась Оленка Коваленко.
Ярослава неохоче поклала книжку й відповіла на дзвінок, кинувши матері виразний погляд. Та нарешті зрозуміла, що заважає, і вийшла. Дівчина не сумнівалася – мати стоятиме біля дверей і підслуховуватиме.
Хвилин п’ять вони з подругою базікали про дрібниці. Потім Оленка сказала, що запрошує її на день народження – святкуватимуть у суботу на дачі.
— Та в тебе ж був місяць тому? — здивувалася Ярослава.
— Така різниця? Я готова святкувати щодня. Це просто привід зустрітися.
— Навіщо? Можна ж просто побачитися, без причини.
— Ні, має бути інтрига, передчуття. Приїжджає друг мого Валерка з Німеччини. Він не знає, коли в мене день народження. Якщо зрозуміє, що до нього інтерес, може відмовитися. А свято – це вже серйозно. Мар’янка, ну, моя подруга, пам’ятаєш? Так пищала, коли дізналася, що він їде! Він чи то режисер, чи то ще хтось, неважливо. А вона мріє зніматися. Причепилася як реп’ях – просто зводу не дає.
— Тоді зрозуміло. А я тобі навіщо?
— Та як? День народження ж! — Оленка почала дратуватися.
— Для масовки? — здогадалася Ярослава. — А чому на дачі? Сніг же ще не зійшов.
— Не тупи, Ясь. Щоб не збіг. — Оленка засміялася. — То поїдеш? Розвіємось, шашлики спекчемо. У нас там ялинка стоїть. Після Нового року так і не зібралися прибрати. Ну, будь ласка, заради мене.
— Гаразд, — зітхнула Ярослава.
Вона погодилася, бо до суботи ще чотири дні – за цей час усе може статися. Наприклад, вона захворіє, або Оленка, або ще щось, і поїздка скасується.
Ярослава поклала телефон, і в кімнату негайно увійшла мати.
— Куди вона тебе запрошувала?
— Мам, ти ж чула, — усміхнулася донька.
Мати анітрохи не зніяковіла.
— От і поїдь. А то вічно вдома сидиш. Скоро сорок, а ти незаміжня. Я онуків не діждуся.
— Мам, женихи не проліски, на дачі не ростуть, — пожартувала Ярослава. — Мені ще тридцять два, цілих вісім років до сорока. А діти мають народжуватися в любові, а не тому, що тобі внуки потрібні…
Мати стиснула губи, махнула рукою й вийшла, але за хвилину повернулася.
— Цілими днями читаєш. Живеш чужим життям, а своє минає. Книжки за чоловіка не видадуть. Час іде…
— Ти ж чула, я поїду. Привезу тобі онуків, — знову пожартувала Ярослава.
— Вибач, мам. — Дівчина встала й обняла її.
У п’ятницю Оленка подзвонила знову, нагадала про поїздку, сказала вдягнутися гарно — аби перед іноземцем сорому не зазнати — і що вони з чоловіком чекатимуть о сьомій.
— Навіщо так рано? — обурилася Ярослава.
— Дорога довга, дачу прогріти треба, усі страви приготувати…
О шостій пролунав будильник. Дівчина не могла згадати, навіщо завела його так рано у вихідний. У кімнату увійшла мати й сказала, що сніданок готовий.
Ярослава згадала про дачу й застогнала. Прощай, спокійна субота. Вона пішла у ванну, а через годину вийшла на вулицю. Біля під’їзду вже стояла машина Валерка. Дівчина сіла на заднє сидіння й хмуро привіталася.
— Не сумуй. Можеш поспати в дорозі, — дозволила подруга.
Усе шлях Оленка цвірінькала. «Як Валерко з нею живе?» — подумала Ярослава й незабаром справді дрімала.
На дачі було гарно й тихо. На ділянках лежав незайманий сніг, лише на дорогах темніли сліди від шин.
У хаті справді стояла ялинка. Ярославі на мить здалося, що вони повернулися на два з половиною місяці назад. Валерко розпалював піч — запахло деревом, смолою й дитинством.
Не встигли добре розгорітися дрова, як під’їхали дві машини. Ярослава з Оленкою дивилися у вікно, як з однієї вийшли знайомі й Мар’янка, а з іншої — високий незнайомець у окулярах.
— Це й є режисер? Якось не дуже схожий, — сумнівалася Ярослава.
— А ти багато режисерів у житті бачила? — запитала Оленка.
Мар’янка стрибала, як козеня, провалювалася в сніг і голосно сміялася.
— Годі витріщатися, — сказала Оленка й пішла до дверей.
Ярослава викладала продукти з пакетів.
— Твій друг справді режисер? — запитала вона в Валерка.
Той не встиг відповісти, як у хаті розляглися крики й сміх. Мар’янка кинулася до ялинки, а незнайомець заніс пакети на кухню, потиснув руку Валеркові й кивнув Ярославі, затримавши на ній погляд.
— Допомогти? — запитав він.
На кухні стало тісно й галасливо. Тріщали дрова, палала піч. Ярославі стало тепло на душі.
Чоловіки пішли готувати мангал, а жінки різали салати. За столом звучали тости, Оленка приймала подарунки. ПІ коли Ярослава глянула у вікно, то побачила, як перші весняні зірки запалюються на темному небі, наче свідчення того, що справжнє щастя чатує саме там, де його не чекають.
