**Весілля не буде**
Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом і мріяла вступити до університету. Та мрії не збулися. Батько потрапив у важку аварію, довго пролежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було — треба їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступатиме наступного року. Не могла ж вона залишити батьків самих у такий важкий час. Влаштувалася працювати в школу.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе встати на ноги, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з ЛФК, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить витрачати гроші марно. Все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався: став капризним, підозрілим, до всього причеплявся. Найбільше діставалося, звичайно, матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, щось запитати або просто побазікати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Василю, міг би сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко говорити — ти на ногах. Важко води принести? — злиться батько.
Бувало, що він у гарячкові запускав у матір склянкою чи тарілкою. Чим далі, тим частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Наче вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, це не допоможе, тільки гірше буде. Нема чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх — брехня. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не здатний, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Оксана.
— Не куплю — кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Треба не пити, а займатися, вправи робити! Лікарі ж сказали, що може ходити. Він сам не хоче. Йому просто подобається знущатися над нами, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.
Батька, звичайно, шкода, але й їм із матір’ю нелегко. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, болить горло, хочеться полежати. А батько постійно її кличе. І Оксана не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах — сам поїдь на кухню і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у параолімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, уперед, сам. А мені некогда, до занять готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса інвалідного візка, як батько зі стуком поставив на кухні склянку на стіл, як колеса проїхали повз її двері, на мить уповільнившись. Чекала, що він розіб’є візком двері, почне кричати. Але колеса проїхали далі коридором. І з того часу батько став самостійнішим.
У теплу погоду Оксана залишала відчиненою балконну двер. Батько під’їздив і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати в вузькі двері та через поріг він не міг. Звичайно, треба б розширити дверні прорізи, та де ж грошей взяти.
— Віддайте мене в будинок пристарілих, — випивши, благав батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий, це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, а потім набридне за мною горщики виносити. З жалю житимеш і терпітимеш. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Так і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов сильний, холодний дощ. Вона сховалася під скляним навісом, але краплі все одно залітали. Машини, що проїжджали повз, не знижували швидкість, летіли прямо по калюжах, оббризкуючи людей на зупинці брудною водяною бризкою. Оксана стояла, наче надутий горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи куртку над головою, він підбіг під навіс до Оксани.
— Сідай у машину, підвезу до дому.
Оксана вже поряд промокла, ноги мокрі. Вона підібралася під його куртку, яка пахла бензином і мастилом. Хлопець допоміг їй залізти в кабіну. Там було сухо і тепло.
— Олег, — представився він.
— Оксана.
— Значить, Оксано. Куди їдемо?
Оксана назвала адресу. Увесь шлях Олег розповідав, чому став водієм.
— Мати мене сама виховувала. Настав час мені про неї дбати. Сусід взяв мене до своєї автомайстерні. А коли повернувся з армії, сам сів за кермо. А що? Гроші платять хороші, до того ж можна підробляти —А потім, коли батько знайшов у собі сили знову стати на ноги, а мати одужала після інсульту, Оксана зрозуміла, що найкращі рішення часом приходять сами — без поспіху, без нав’язливих думок про «треба», а просто тоді, коли серце каже «так».
