«Святе сукне»
«Як ти смієш, Марічко?! Як смієш моє весільне сукне надягати?!» — голос Вікторії Степанівни тремтів від обурення, вона стояла біля дверей, вчепившись у косяк білими від напруги пальцями.
Марійка обернулася, не докінчивши застібати блискавку. Біла атласна сукня облягала її струнку постать, підкреслюючи талію і розкішно спадаючи до підлоги пишними складками.
— Вікторія Степанівно, я… хотіла лише подивитися, чи підійде… — прошепотіла дівчина, почервонішавши до коренів волосся. — Тарас сказав, що можна…
— Тарас сказав?! — свекруха увійшла до кімнати, зціпивши кулаки. — Мій син не мав права дозволяти тобі чіпати мої речі! Це святе для мене! Розумієш? Святе!
Марійка кинулася розстібати сукню, але блискавка заклинила. Чим більше вона тягла, тим міцніше застрягав замок.
— Допоможіть, будь ласка, я не зніму…
— Не смій рвати! — скрикнула жінка. — Якщо пошкодиш — не пробачу ніколи! Стоїть спокійно!
Пальці Вікторії Степанівни тремтіли, коли вона обережно звільняла замок. Марійка відчувала, як напруга випромінювала від цієї сухорлявої жінки з туго затягнутим у пучок волоссям.
— Ти взагалі розумієш, що це таке? — шепотіла свекруха, акуратно знімаючи сукню з плечей невістки. — Це не просто шматок тканини! У цьому сукні я вінчалася з батьком Тараса… Царство йому небесне…
Марійка мовчки вдягала свій простенький светр. У дзеркалі вона бачила, як свекруха бережно розправляє кожну складку на сукні, перевіряє, чи не зім’ялося десь.
— Вибачте, — тихо промовила вона. — Я не хотіла вас засмутити. Просто весілля через місяць, а в мене немає грошей на сукню…
Вікторія Степанівна різко обернулася.
— А хто тебе силує заміж виходити, якщо грошей нема? Думала, мій син тебе годуватиме? Він сам ще дитина!
— Ми любимо одне одного, — прошепотіла Марійка.
— Любов! — фукнула жінка. — На любов квартири не знімеш і дитину не годуватимеш! Мені теж колись здавалося, що кохаю, а потім усі літа у злиднях прожила!
У коридорі лунали кроки, і до кімнати увійшов Тарас. Високий, русявий, він одразу відчув напругу.
— Що трапилося? Мам, чого ти така червона?
— Запитай краще у своєї нареченої, що вона тут витворяла! — Вікторія Степанівна повісила сукню у шафу і грюкнула дверцятами.
Тарас подивився на Марійку, потім на матір.
— Маню, ти сукню міряла?
— Я ж казала тобі, що хочу подивитися… Ти сказав, що мама не буде проти…
— Я думав, її не буде вдома, — розгублено пробубнів хлопець.
— Ось як! — Вікторія Степанівна розвела руками. — Значить, ви тут за моєю спиною змовилися! У моїй хаті, з моїми речами!
— Мам, ну що ти розпалюєшся? Сукня ж просто висить, нікому не потрібна!
Тиша зависла у кімнаті. Вікторія Степанівна повільно повернулася до сина, і Марійка побачила, як змінилося її обличчя. Біль, глибокий і застарілий, відбився в очах жінки.
— Нікому не потрібна? — вона говорила дуже тихо. — Зрозуміло. Значить, і я нікому не потрібна, і мої спогади, і те, що для мене дорого…
— Мам, я не те хотів сказати…
— Знаєш що, сину, — Вікторія Степанівна випросталася, — живіть, як хочете. А мого сукня не чіпайте. Краще збирайте гроші та купуйте своє.
Вона вийшла з кімнати, і Марійка почула, як хлопнули кухонні двері.
— Ось тепер влипли, — зітхнув Тарас. — Вона ж місяць зі мною говорити не буде.
— Тарасе, а чому вона так? Я ж нічого поганого не зробила…
Тарас сів на ліжко, потер обличчя руками.
— Це довга історія, Маню. Мама… після смерті тата зовсім іншою стала. Колись була веселою, сміялася завжди. А тепер… Усі його речі зберігає, як у музеї. І це сукня… Вона інколи дістає його, гладить, розмовляє з ним…
— Розмовляє?
— Ага. Думає, я не чую. А я в дитинстві якось підслухав. Вона розповідала сукні, як сумує за татом, який він був добрий… Моторошно, звичайно, але я її розумію.
Марійка сіла поруч із нареченим.
— Може, мені з нею поговорити? Пояснити, що я не хотіла образити?
— Спробуй. Тільки обережно. Вона зараз зла…
На кухні Вікторія Степанівна різко шинкувала капусту для борщу. Ніж стукав по дошці так, ніби вона рубала дрова.
— Вікторіє Степанівно, можна увійти?
— Увіходи, раз прийшла, — не піднімаючи голови, відгукнулася свекруха.
Марійка непевно підійшла до столу.
— Я хотіла вибачитися. Дійсно не хотіла вас засмутити. Просто… у мене мама померла, коли я була маленька, а тітка, що мене виховувала, бідна. Ось я й подумала…
— Подумала халяву урвати, — буркнула Вікторія СтеВікторія Степанівна раптом розсміялася, доторкнулася до руки Марійки і сказала: «Та йди сюди, дурна, допомагай шити, щоб до твоєї весілля встигнути — знаю я твою любов, бачу, як Тарас на тебе дивиться, і… нащо ж мені одному сукню зберігати, коли можна нове добро створити разом».
