Два роки тому я вийшла заміж за розлученого чоловіка, і жодних сумнівів у мене не було. Я не боялася його минулого — навпаки, думала, що він вміє цінувати стосунки та розуміє, що таке справжня родина. Наш шлюб здавався міцним… поки одна новина не перевернула все догори дриґом.
— Скоро до нас переїде Софійка. Вона вступає до університету і перший час поживе з нами. Може, на кілька місяців, а може, і на кілька років. Побачимо, — оголосив чоловік на порозі, ніби йшлося про щось очевидне.
Я завмерла. Світ пішов під ноги. Однокімнатна квартира. Ми вдвох. І тепер ще й доросла донька, хоч і його. Я не розуміла — як це можна вважати нормою? Обурення накрило мене хвилею.
— Чому вона має жити з нами? — відрізала я. — А що, гуртожиток скасували? Усі студенти там живуть — і нічого! Я сама ділила кімнату з трьома дівчатами, вчилась, вижила і ще й з червоним дипломом випустилася. Чому вона — особливий випадок?
Але мої слова, схоже, його вразили. Обличчя почервоніло, голос став різким:
— Ти взагалі розумієш, що це МОЯ донька? ЄДИНА! Я роками по ній сумував. Як вона буде жити в гуртожитку, коли знатиме, що я тут поруч, а двері нашого дому для неї закриті?
Далі пішло за вже відпрацьованим сценарієм. Він сказав, що рішення прийняте, і моя думка його не цікавить. У ту ж мить я відчула, як усі мої зусилля, вся відданість нашому шлюбу — просто розтерті об підлогу. Я — ніхто. Мене не слухають. Навіть у власній хаті я не дружина, а так, сусідка.
Так, Софійка гарна дівчина. Вихована, розумна, тиха. Я ніколи про неї погано не говорила. Але як бути з тим, що в нашій крихітній квартирі на двох ледве вистачає місця, не кажучи вже про третю? Де вона спатиме? Де вчитиме? Як ми житимемо втрьох — у тісноті, без особистого простору? Де наші вечори наодинці, де я — жінка, а не просто мешканка?
Я не витримала. Сказала: «Вона тут жити не буде» — і вийшла з квартири, гупнувши дверима. Довго блукала вулицями, плакала, аж до нервів. Це навіть не про Софійку. Це про мене. Про те, що мій чоловік ухвалив найважливіше рішення без мене. Про те, що я для нього — просто додаток до житла.
Тепер я не знаю, що робити. В голові крутиться одне: навіщо бути з людиною, яка тебе не чує? Навіщо жертвувати комфортом заради того, хто в будь-який момент може відповісти: «Мені байдуже, що ти думаєш»?
Я ж розумію: це лише початок. Далі буде більше. Він завжди обиратиме між мною та донькою. А ми всі знаємо, хто переможе. І якщо вже зараз я почуваюся зайвою у власному домі — то що буде далі?
Іноді найважчий вибір — піти від того, кого любиш. Але ще важче — лишитися там, де тебе не цінують.
