Полоска неба над обрієм уже рожевіла, незабаром зійде сонце. У купе всі спали, лише Данилу не спалося, лише він спостерігав за народженням нового дня. Він лежав на верхній полиці й дивився у вікно. Усе частіше миготіли села, станції з пустими перонами. Невже він скоро буде вдома?
Відчинена двері від’їхала вбік, у купе заглянула провідниця.
— Через півгодини ваша станція. Стоянка дві хвилини, — сказала вона й прикрила двері.
Данило чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову повернувся до вікна, але картина світанку вже не мала того чарівного світла. Данило сів, потім легко й пружно зістрибнув униз. Чоловік на нижній полиці зітхнув і відвернувся до стінки.
Він узяв рушник і вийшов у коридор. У більшості купе двері були відчинені, спекотно. У деяких пасажири теж прокидалися.
Туалет був зайнятий. Данило відвернувся до вікна. Чотири роки він не був вдома. Його не чекають, бо не знають, що він приїде. Вирішив зробити сюрприз. А тепер думав, що даремно. Сам розхвилювався, не спав усю ніч. А що буде з мамою, коли побачить його на порозі?
Після смерті батька вона часто хворіла. Від радісної звістки, як і від сумної, теж могло прихопити серце, підскочити тиск. Треба було хоч Миколі подзвонити, попередити. Він би маму підготував.
Данило повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Коло дверей оглянувся — чи не забув чого. Став біля вікна у проході, чекаючи своєї станції.
Микола. Мати завжди називала його так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Звикла завжди й у всьому радитися з батьком, мати тепер так само радилася із старшим сином. Вона пишалася розумним і серйозним первістком.
А Данило завжди був Данилком, молодшим, вередуном, пустунчиком. Йому здавалося, що мати любить Миколу більше, ніж його. А от батько більше любив Данилка.
— В кого ти такий? — дивувалася мати, коли бачила у його щоденнику запис про погане поведінку.
— У родині має бути хтось дурником. Як у казці. Нічого, прийде час, і ти мною пишатимешся, — хизувався Данилко.
Мати зітхала.
Микола закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив до університету на економічний факультет. Навчався відмінно, мати пишалася ним і ставила брата за приклад Данилкові. А той любив грати у футбол, ходити в кіно, читати книжки про козаків, фантастику, мріяв стати мандрівником.
Данилка ображало й дратувало шанування матір’ю старшого брата. Коли вона хвалила Миколу, Данилкові хотілося з протесту зробити все навпаки, назло, ще гірше. Він такий, який є, і не збирався наслідувати брата, хоч і визнавав його розум.
Коли Микола закінчив університет, Данило отримав атестат. Вони й зовні були різними. Микола схожий на матір — білявий, блакитноокий, з пухкими губами. А у Данилка волосся темне, неслухняне, завжди стирчало в різні боки. Очі жовтуваті, як у кота. У дитинстві мати кликала його кошеням. А як кликала Миколу? Данило не міг згадати. Напевно, і в дитинстві звала його Миколою.
І звичайно, він мав вступити до університету, як старший брат. Данило збрехав, документи не подав, а потім наговорив, що не вистачило балів.
— Хоч у технікум би вступив, може, встигнеш. До армії ж потрапиш, — зітхала мати. — Миколо, скажи йому.
— Данилку, без освіти зараз нікуди, кар’єру не збудуєш. Мати правильно каже. Спробуй у технікум. Хочеш, я з тобою схожу? Потім працюватимеш, вчитимешся заочно. Не засмучуй матір.
— Я ще не розібрався, ким хочу бути. У нас і так один розумний у родині. В армії служити теж хтось має. Якщо всі стануть академіками, хто Батьківщину захищатиме? — відповідав Данилко.
— Дивись, дограєшся. Матір шкодуй, вона хвилюється.
Данило пішов до армії. Спочатку було важко, потім звик, знайшов друзів. З одним навіть поїхав після служби на Донбас. Там починалася велика будова. Подзвонив матері, сказав, що хоче попрацювати. Мати ридала, умовляла повернутися додому. Дзвонив і лаяв Микола. Але Данило наполіг на своєму.
Чому він мав йти по стопах брата? Навіть одяг доносив за ним. Микола у футбол не грав, штани не рвав. Навіщо купувати Данилкові нові, якщо від брата лишилося повно? Набридло. У нього своє життя. Нехай Микола в кабінетах працює, а він любить справу руками. Він доведе, що теж вартий чогось. Якби батько був живий, він би Данилка підтримав.
Додому дзвонив рідко, казав, що в нього все добре, але приїхати поки не може, без нього там не обійдуться. Через чотири роки він вперше їхав додому. Тільки зараз Данило зрозумів, як сумував за мамою й Миколою.
Заробив на квартиру, обставив, не соромно й наречену привести. Та щось із нареченими не ладилося. Закохався у бухВін подивився на Олену, яка сміялася, тримаючи за руку їхню малу доньку, і зрозумів, що нарешті знайшов своє щастя.
