Шлюбу не відбулися. Наречений не приїхав до нареченої.
Скільки дівчат змалечку мріють про білу сукню, вінок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Марічка була однією з них. Вона виросла тихою, скромною дівчиною, мрійливою та ранимою. Скільки разів вона закривала очі, коли по телевізору показували весільні церемонії, і уявляла, як одного разу й вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юрфаку, але в різних підгрупах. Високий, білявий, підтягнутий, з жартівливими очима. Вона — витончена, струнка, з аристократичною поставою і ніжною усмішкою. Весь факультет говорив, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Проводжав додому, приносив каву у холодні ранки, малював сердечка в зошитах. Їхні стосунки були немов із роману — чисті, ніжні, щирі.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже добре знали одне одного, разом їздили на дачу, дружили сім’ями. Вирішили відсвяткувати весілля одразу після випуску. Все йшло ідеально. Марічка з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, бігала по салонах. І одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — найвитонченіше мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — прокинулася з думкою: «Саме таке має бути в мене».
Вона поїхала до найближчого салону з подругами. Продавниця Іра, вислухавши її розповідь, раптом посміхнулася і сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню, таке саме, як ви описали. Хочете — покажу?
Марічка закохалася в неї з першого погляду, навіть не примірявши. Вона була ніби сплетена з її сну. Лише подруга прошепотіла на вухо: «Іра казала, весілля у тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Марічка не хотіла нічого слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з трепетом чекала дня Х.
Напередодні весілля вона зупинилася у номері готелю — побути на самоті, подумати. Вона ще раз наділа сукню, покрутилася біля дзеркала. І раптом їй здалося, ніби у відбитті на її голові — чорна стрічка. Пробігла мороз по спині, але вона відігнала цей настрій, зваживши все на хвилювання.
Вранці все йшло як за викликом: візажист, зачіска, сукня… Марічка виглядала, як з обкладинки журналу. Батьки, зайшовши у номер, завмерли від захвату. Залишалося лише чекати Олега. Минула година. Потім ще півгодини. Марічка вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейський автомобіль. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Марічка?.. — питав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… він загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Марічка не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу і закрила обличчя руками.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того часу її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що адаптаційний розлад. Але мати знала: її донька повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли мала бути річниця весілля, серце Марічки зупинилося. Лікарі записали: «зупинка серця під час сну». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його неможливо пережити.
А ви вірите, що кохання може бути настільки сильним, що без нього неможливо жити?…
