Усе життя я була лише служницею для власних дітей. Лише після 48 років я вперше зрозуміла, що означає справжнє життя.
До того віку я й гадки не мала, що життя може бути іншим. Що можна не стояти цілими днями біля печі, не мити підлогу на колінах і не чекати схвалення від чоловіка за те, що все вимите до блиску. Я щиро вірила, що живу правильно. Що моя роль — терпіти, бути зручною та постійно жертвувати собою. А як інакше? Саме так навчали мою матір, і бабусю, а тепер — мене.
Звали мене Оксана. Я походила з невеличкого села на Чернігівщині. Вийшла заміж у вісімнадцять — куди діватися, якщо кожна друга дівчина у нас після школи йшла не до інституту, а до ЗАГСу. Вийшла за Тараса — здавалося, непоганий хлопець, працьовитий, без особливих шкідливих звичок. Швидко народили двох дітей — сина й доньку. І тоді я остаточно перестала існувати як жінка, як особистість. Я стала тінню. Слугою. Кимось, хто зобов’язаний, але сам нічого не отримує.
Тарас швидко мною наситився. «Народила — молодець, тепер готуй та мовчи». Він не бив, але любив випити з товаришами. Повертався пізно, сердився на дитячий галас, кидав на мене важкі погляди й тарілки, якщо обід не подобався. Працював, так. Але додому приходив, як до готелю — поїсти, поспати, знову піти. Все господарство — на мені. Все виховання — на мені. Усі хвороби, покупки, ремонти — на мені.
Коли йому виповнилося сорок п’ять, серце не витримало. Він помер прямо за столом у знайомих. Чи плакала я? Так, від страху, від невизначеності, від того, що залишилася сама. Але не від горя. Моє горе було іншим — життя, якого у мене не було.
Після його смерті я ще кілька років намагалася знайти нові стосунки. Але траплялися ті самі — з такими самими замашками, з такою ж вимогливою вдачею. Ніби в жінки немає душі, лише обов’язки. Я кинула спроби.
Діти виросли, поїхали навчатися. Спілкувалися, але нечасто. І ось тоді у моєму житті знову з’явилася Марія — стара подруга, яка, на відміну від мене, встигла побачити світ. Вона сказала мені:
— Слухай, Оксанко, тобі не здається, що ти ще навіть не жила?
Я тоді всміхнулася — а як же, діти, чоловік, город… Хіба це не життя? Але Марія наполягла: поїдемо за кордон, на заробітки. Діти дорослі, нічим не зв’язані, а ти хоча б раз подихаєш іншим повітрям. Я довго вагалася. Та погодилася. Ми зібрали гроші, я вивчила основи мови, і через три місяці ми були в Італії. Саме тоді я вперше в житті вдихнула повними легенями.
Спочатку було нелегко. І клімат інший, і люди. Але зате — жодного осудливого погляду, жодного тиску. Працювала доглядальницею у літньої пари — найдобріші люди. Потім влаштувалася в кафе помічницею кухаря. Мені платили. Я вперше в житті тримала в руках гроші, які сама заробила — і могла витрачати їх, як хочу. Купила собі першу за 25 років спідницю. Зробила стрижку. Навчилася їздити на скутері. Я — 50-річна жінка, ганяла узбережжям, як дівчинка.
Діти почали благати мене повернутися — допомагати з онуками. Говорили, як їм важко, як бракує бабусі. Але в мене вистачило духу відповісти: «Я не нянька. Я — мати. А тепер я хочу пожити». Це був мій перший справжній вибір.
Я зняла затишну квартирку. Завела собаку. Познайомилася з чоловіком — Марко, удівець, інтелігентний, з очима кольору меду. Він не вимагав, не наказував. Він просто був поруч, коли я цього хотіла. Я знову усміхалася зранку, а не прокидалася в сльозах.
Через рік я скинула 15 кілограмів. Займалася з тренером. Готувала для себе, а не на десять ротів. Я перестала вважати, що прання — це подвиг. Я перестала думати, що жінка зобов’язана усе — лише тому, що народилася.
Я навіть зробила собі татуювання — маленького пташка на зап’ясті. На пам’ять. Про те, що я теж вмію літати.
Мої діти образилися. Особливо син. «Як ти могла? Ти кинула нас, ти зобов’язана бути поруч!» А я — не зобов’язана. І я сказала це вголос. Я допомагала вам усе дитинство. Я годувала, лікувала, мила, обіймала. Але тепер — моя черга.
Тепер я розумію: ніхто не подарує тобі твоє життя, якщо ти сама його не візьмеш. А ті, хто справді любить, не засудять тебе за свободу. А якщо засудять — значить, вони тебе не кохали, а лише користувалися.
Зараз мені 53. Я не повернулася в Україну. Надсилаю дітям листівки. Гроші — ні. У них свої сім’ї, своє життя. Як і в мене — своє.
І знаєте, чого я найбільше боюся? Що тисячі жінок досі живуть, як жила я. І навіть не здогадуються, що є інший шлях. Отож — він є. І ніхто, крім тебе самої, ним не піде.
