Величезна ведмедиця постукала у двері хатинки лісника: старий чоловік відчинив їх, не розуміючи, навіщо дике створіння прийшло до його дому і що невдовзі станеться.
Довгі роки він жив сам на околиці соснового лісу під Полтавою. Колись у цій хаті чулося багато голосів: заходили друзі, то сестра Ганна провідувала, подвір’я гуділо автівками, на кухні пахло борщем, а вечорами у вітальні гралися онуки. Але час минав, усе розчинилося, як ранковий туман на Сула. Дружина Лариса пішла у засвіти, а син Ярослав переїхав до Києва і відтоді писав все рідше. Дім біля озера став гучною тишею.
Самота стала звичною, навіть теплою. Щоранку старий брав валянки, виходив на ганок і дивився, як сонце пробивається крізь опале гілля, слухав, як вітер грає у верховіттях сосен, і підкидав дрова у глиняну піч. Іноді неподалік пробігали косулі чи пролітала сорока, та жоден дикий звір ще жодного разу не насмілився наблизитись до обійстя.
Того досвітку він розплющив очі ще до світанку. Спершу подумав, що заметіль хльоскає гілкою по хаті. Але той звук був не схожий на звичайний: щось важке наче вперлося у двері.
Він хутко натягнув ватник, обережно відчинив двері і завмер.
Прямо на порозі стояла величезна ведмедиця. Від її пащі йшов пар, а шерсть іскрилася від срібного інею. Але найдивовижніше було інше: у щелепах вона тримала маленьке ведмежа.
Велика тварина поводилася несподівано спокійно: не гарчала, не показувала зубів. Лише стояла і пильно дивилася чоловіку у вічі у її погляді лунала не лють, а тривога, якась мамина туга.
Він відчув, як у грудях калатає серце. У таку мить будь-хто б грюкнув дверима та сховався у теплі. Розум шепотів йому саме так і вчинити.
Та було щось у тому пронизливому погляді, що стримало його. Повільно крокуючи вперед, він побачив, як ведмедиця делікатно опускає своє маля на сніг.
І у цю мить дика тварина зробила те, що нарешті допомогло старому зрозуміти причину її появи.
Тіло ведмежати майже не ворушилося.
Коли він нагнувся ближче, то помітив на лапці тонкий сталевий дріт. Пастка браконьєра врізалася у шкіру. Ведмежа важко дихало, а шерсть поблизу поранення злиплася від крові.
Дід обережно розстебнув пастку і звільнив лапку. Потім підняв знесиленого звіра, заніс його до хати, поклав біля печі під стару вовняну ковдру й обережно почав розтирати, щоб зігріти маленьке тіло.
Весь цей час ведмедиця сиділа на ганку, не відходячи від порога.
Згодом ведмежа ледь поворушилося і розплющило очі. Старий обережно виніс його на двір.
Ведмедиця підступила, делікатно взяла маля й несподівано доторкнулася мокрим носом до його руки.
А тоді повернулася і, не озираючись, зникла серед сосен.
Наступного дня він в хащах натрапив на кілька таких пасток і всі поламав та закопав глибоко у землю.
З того часу він знову став щоденно ходити лісом, ніби повернувся в ті далекі роки, коли його життя ще співало і дихало разом з лісом, луками і ранковими туманами над річкою.
